Я сама ростила чотирирічну Світланку. Її тато Денис ніколи не брав участі у вихованні донечки з моменту, коли я ще носила дитя під серцем. А зараз він позивається до суду, що я не дозволяю йому забирати дівчинку на вихідні у його розкішні хороми, на які він розжився після заснування власної правничої фірми. А як я можу на таке погодитися? Ми не були одружені, не мали спільного майна, тільки ім’я батька в свідоцтві про народження.
Денис покинув мене, як тільки дізнався, що я при надії. Ми з ним навчалися тоді на четвертому курсі юрфаку і винаймали сімейну кімнатку в гуртожитку. Не маючи ні від кого підтримки, я покинула навчання і після народження та догляду за дитиною більше не поновлювалася, а влаштувалася на роботу, коли доні минуло всього півтора року.
Глибоко ображена на батька моєї донечки, я нізащо не бажала його більше бачити, бо і не сподівалась, що в нього можуть бути батьківські почуття. Тому й не здогадувалася, викладаючи в Інтернеті світлини з четвертого Дня народження моєї принцеси – Антонюк Світлани Денисівни, що Денис побачить ті фото, впізнає на цих світлинах знайомі риси обличчя своєї сестри-близнючки, несподівано відчує себе батьком, розшукає мене, мовляв, у нього тепер є багато грошей, щоб узяти участь у вихованні рідної дитини.
Та я його навіть на поріг не пустила, не те щоб подарунок, прийняти. На те була, крім образи, ще одна причина. Я почала зустрічатися з Ігорем, а Світланка – кликати його татом. Але колишній і не збирався мене в спокої залишати, всі свої зусилля спрямував на допомогу дитсадку, де виховувалася моя донька. Завідувачка і виховательки зразу стали до нього прихильні. Я встигла попередити, щоб Світланку йому нізащо не віддавали.
Однак Денису вдалося знайти підхід до дівчинки. Він почав на правах спонсора частіше приходити з подарунками і привертати увагу Світланки запитаннями і похвалою, яка ж вона розумниця, а красуня яка, справжня принцеса. А ще дівчинка бачила, що в інших дітей є тата, які підхоплюють їх на руки, підкидають високо, а вони захоплено сміються, коли падають у їхні сильні і надійні руки. Тож і Світланка була рада такій увазі незнайомця. Донька розповідала про дядю Дениса, який подарував їм, дітям, велику коробку з іграшками, а їй сказав, що вона дуже красива дівчинка, і сфотографував її собі на згадку, а ще пообіцяв дочекатися завтра мами, щоб похвалити, яка в неї гарна дочка.
Мені це зовсім не подобалося, і я стала просити Ігоря, щоб сам забрав Світланку на годину раніше. Та він трішки запізнився і зіткнуся з Денисом. Вони поговорили, ледве стримуючи емоції при дитині. Вихователька зразу ж мені зателефонувала, щоб уникнути неприємностей. Я негайно примчала і побачила, що Світланка повернулася до дітей, а Денис із Ігорем і надалі з’ясовують, хто з них для дівчинки більший тато: той, від кого вона народилася, чи той, хто про неї дбатиме і виховуватиме її.
Коли ми всі троє мирно розійшлися, я почала чекати від Ігоря пропозиції одружитися, та час ішов, але нічого не змінювалося. Я зрозуміла, що його просто влаштовує таке життя: зустрічатися з жінкою і не брати на себе відповідальність за кохану та її дитину. Я вже таке пережила з Денисом. А зараз, виходить, ще раз наступаю на ті самі граблі? Поки я роздумувала, що мені з цим робити, прийшла повістку до суду.
Умова Дениса була такою: спілкування з дочкою без присутності мами в середу, а на вихідних з ночівлею в батька вдома. Я тільки частково погоджувалася з його позовними умовами: хай гуляє з донькою, але в моїй присутності, бо вона ще маленька. І в мене не було гарантії, що не налаштовуватиме дитину проти мене та Ігоря.
Як не дивно, на боці Дениса свідчила одна зі Світланчиних виховательок. Ігор, вважає вона, ставиться до її вихованки і дочки його цивільної дружини абсолютно байдуже. Він приходить за нею без крапельки приязні на обличчі, і в очах дівчинки немає радості, а Денис – повна йому протилежність, усміхнений, привітний, цікавиться, як донька, завжди питає, чим допомогти їхній групі. Світланка аж світиться щастям, коли бачить Дениса.
Слова виховательки вплинули на рішення судді. Денис торжествував, а мені «її честь» дорікнула, що є несерйозна, якщо життя мене на навчило перш за все узаконити стосунки, а потім приводити на світ дитину, яка має право знати, хто її справжній тато і не бути між дорослими, як між двох вогнів. Її слова мені не давали спокою.
Вдома я прямо запитала Ігоря, чи готовий зі мною одружитися. Він на моє запитання відповів запитанням, чи штамп у паспорті свідчить про кохання. «І про відповідальність, – була моя відповідь, – я все зрозуміла і прошу залишити мене назавжди».
