fbpx

Я сама захотіла продати хату, щоб помогти синові з квартирою, тому ні на кого пеняти не маю. Де ж я знала, що так мені буде сумно та важко в синовій родині

Ми з чоловіком прожили в селі п’ятнадцять років, фактично все життя будували цю дачу, бо вирішили, що залишимо синові квартиру. Квартира, то так голосно сказано, а то була двокімнатна хрущовка. До того часу син жив на орендованих квартирах і не мав надії на власне житло, бо заробляв мало.

І ось ми нарешті вибралися в село, а син пішов жити у нашу квартиру, зробив там гарний ремонт, все було чудово. Але потім у них ще народилося двійко дітей, тобто всього їх вже п’ятеро і в тій квартирі вже й не розвернутися. Почав Олексій збирати на більшу квартиру, але де він сам може заробити, коли Оксана вічно в декреті? Та їм його зарплатні на один зуб, а що відкладати?

Ми допомагали йому з пенсії, але й самі мали з чогось жити, а потім мого Петра не стало раптово і вже я синові не мала чим допомогти, бо на дві вісімсот не дуже було як розігнатися з допомогою, коби самій вистачило.

І от час йде, сумно мені в будинку, сумно, що минає життя в постійних клопотах. А потім так різко змінюється і вже не маєш біля себе другої половинки. І все про свого сина думала, що так йому вік на роботі минає, жінка з дітьми. Вічні клопоти, а потім нема й що згадати.

І вирішила я йому допомогти. Продам дачу. Вона дуже добротна, місто недалеко, в кого є машина, то можна й жити тут, а я попрошуся до дітей, скільки мені там вже треба і скільки мені там лишилося?

Так і зробила. Приїхала я до сина і дала йому п’ятнадцять тисяч доларів.

– То вам моя допомога на квартиру. Давайте робіть щось, щоб знову гроші не проїсти.

Ви б бачили, як вони втішилися! Швидко ми й нову квартиру знайшли, трикімнатну, хрущовку продали, Оксанині батьки ще допомогли і вже всі переїхали в нову простору квартиру.

Оксана аж заплакала від щастя, коли побачила велику кухню.

– Ми тут всі помістимося! Уявляєте?

Я теж тішилася з дітьми, щиро раділа, що у них все буде добре і що я їм допомогла. Мені виділили кімнатку з онучками молодшими, бо старша вже хотіла простору і стали ми жити.

Але я там не могла жити, я вже так звикла до сільського життя, до тиші, до того, що я маю саджати, копати, підгортати і поливати, що я собі місця не знаходила! Невістка мене привчала до серіалів, але де я те хочу дивитися, як я хочу небо побачити зі свого порогу!

Дійшло до того, що я стала йти з дому, брала з собою перекус і їхала в село. Пройдуся вулицею, поговорю з сусідами, піду до Петра на могилку і вертаюся назад в місто.

І так я витримувала жити з дітьми. Я не маю чого на невістку чи сина мати, бо вони старалися як могли, але я дуже сумувала. Дійшло до того, що мені сусідка, з якою ми добре жили, каже:

– Юхимівно, підіть до голови села, у нас є хати, в яких давно ніхто не живе. То може б ви там на літо собі жили?

Як я за ту думку вхопилася! І пішла до голови, той вислухав, сказав, що подумає і через тиждень привів в стару хату на іншій вулиці.

– Хіба цю беріть, тут світла нема і газу, лише піч. Не знаю, як ви будете їсти готувати.

Але я так втішилася! Розказала все синові, той подумав і приїхав зі мною, привіз мені речі і привіз електрика.

Скоро в мене було світло і плитка, і спокій.

– Мамо, я буду збирати гроші аби вам цю хату купити, раз ви так села хочете, – сказав син, – Літо якось перебудете, а там подивимося.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page