Я саме маму у іншу кімнату відвезла, як чую, що за столом брати чоловіка йому за тата говорити почали. І головне – ніхто ні про що не просить, не радиться, говорять уже фактом: привезем і буде от так. Я не витримала і вихором до столу: “Що надумали, – кажу, – А в мене запитали?”. Ті поглянули на мене зверхньо і знову до чоловіка: “Завтра тата перевезем”. Тоді я вчинила так, як нині є. Іншого варіанту не мала.
Як мені було при сивому волоссі у дім матері вертати? А скільки поглядів ловила на собі співчутливих і допитливих. Люди вже й забули, що жила в селі от така Ганя Понаровська, а тут – вернула після сорока років шлюбу.
Мама, хоч і старенька, хоч і рухається вже насилу, ніби радіти повинна, що я біля неї, але й вона не задоволена:
— Не поговорити по-людськи, не обговорити, а кинути все і до мене під милий бік прибігти. Що це ти вигадала таке, доню? А Василь як? Все життя прожили, діти дорослі. Тобі хоч перед ними не сором?
А мені не сором ні перед дітьми, ні перед людьми. Вважаю, що я вірно зробила і вже давно повинна була їхати з дому чоловіка світ заочі. Все мені було Василя шкода. А намарне, бо він мене не шкодував.
З чоловіком ми гарно жили, тут гріх казати інше. Тримали господарку, Василь майстер на всі руки, та ще й все в дім та в дім. Та й свекри нам підсобляли. Хоч і не один мій Василь син у них, а все, що мали вони нам і нам. Гарно жили.
А потім настав той час, коли вже ми були дорослі, діти вчитись пішли, а батьки зістарілись. Свекруха моя все на ноги жалілась, а вже як старість прийшла, то й зовсім їй не добре стало.
Дійшло до того, що підвестись не може. Біглала я вже тричі на день у їхній дім, аби свекруху обійти. Зранку допоможу на возика сісти, всі процедури зроблю і на роботу. Обідня перерва біля свекрухи і після роботи на вечір я там.
ну а ще ж і дім і господарка і городи два на наші плечі із чоловіком. ото лиш тоді і зітхала полегко, як приздили хтось із чоловікових братів. День-два а все мені простіше на руки, бо свекруху вони обходили.
Так п’ять років пройшло і не згадаю нічого окрім тієї біганини. Потім уже коли мамі чоловіка стало гірше, так до нас її забрали. Свекір іти зі свого дому не хотів. Ще тримав він сам корову і бика, бо хай ірозміняв сьомий десяток, а все ще мав силу козацьку і здоров’я.
От так я вже шостий рік свекруху доглядаю. Свекру моєму за вісімдесят і став він дуже забувати. Ніби й ходить і робить, а часто не може сказати, куди йде, чи снідав, чи спав.
На празник у село, як завжди, брати чоловікові з’їхались і до нас. Я стіл накрила, стріли гарно. Маму у кріло посадила, вивезла до гостей, та аж сльозу пустила, що всі разом зібрались. От тільки свекір не міг заспокоїтись. Все йому йти кудись, робити щось, тричі запитував де він і хто ми.
Попросилась сваха в ліжко відпочити, я її повезла, аж чую. що вже чоловікові брати говорять про те, що батька привезуть, бо самого лишати не можна.
Не просять, не радяться, а говорять так, ніби все вже вирішено і домовлено. Я не витримала, вихором у кімнату до столу:
— Куди батька? Чого до нас? А те, що одинадцять років я маму вашу доглядаю? На чиї руки тата скинете? Василь не може і кухля води підняти – спина. Я сама все не потягну. А як я зляжу, ви мене доглядатимете?
Але брати поглянули на мене зверхньо. Навіть не дослухали і до Василя. так і так вже завтра зранку таткові речі перевезем у літню кухню. Там шпалери поклеїти можна і занавіски на вікна. Ліжок у нас у домі багато, якесь винесем тату.
Я до Василя а він мені:
— Не жени хвилю намарне. То баьки наші і наш святий обов’язок перед ними – доглянути старість їхню. Що зміниться від того, що ти тут розходилась?
Тоді я зробила те, що було єдино правильно у тій ситуації було – зібрала речі і подалась до своєї мами жити. А що? Я пенсіонерка, ще й на поля тут можу їздити підробляти. Тиша спокій івідпочинок, бо ні господарства, ні свекрухи, ні приготування трьох різних страв, бо свекру одне, чоловіку друге, а свекрусі третє їсти можна.
Кажуть діти, що діда таки привезли брати таткові і в літню кухню оселили. Ніхто не вірив, що я пішла на зовсім, то лишили все як є і поїхали.
Василь людину найняв до батьків, от тільки одна не справлялась, пішла. Та й платити того, що потрібно було Василь не міг – не вистачало грошей. звернувся до братів, а ті вислали двічі по дві тисячі і все на тому – важкі часи ну ніяк не можуть допомогти.
Нині Василь там сам. Просять діти, просить Василь повернутись, але я того робити наміру не маю. Одинадцять років свого життя я віддала вже свекрусі, з мене досить.
Ну от скажіть, хіба то я не права?
Головна картинка ілюстративна.