Сестра моя Алла була дуже вродливою дівчиною і мама вже пророкувала, що вона вивчиться на медсестру та буде у нашому селі працювати, одружиться і мама буде її дітей няньчити. Але чомусь Аллі сільські хлопці до душі не припадали і отак вона на свою голову й познайомилася з Володею. Він ще малим приїжджав до бабусі, а тепер приїхав на гарній машині і закрутив Аллі голову. Вже вона ранками додому приходила і мама мовчала та перед батьком те все крила, бо надіялася, що те все закінчиться весіллям.
Аж тут ні з того, ні з сього, приїжджає до цього Володі… дружина. Що то було важко описати, бо батько рвав і метав від того, що мама таке допустила, а мама на Аллу, а вона з села та до міста і більше в село ні ногою.
Все думала, що їй будуть той вчинок згадувати, але ж люди поговорили та перестали, а вона собі те на гадку взяла. В місті й заміж вийшла, але й там її минуле наздогнало. Вона вже була одружена років п’ятнадцять, як зустріла в місті Володю і знову між ними закрутилося таке, що й в селі. Застав їх чоловік і не подивився, що у них було двоє дітей, сказав Аллі аби та йшла геть.
А куди їй було йти? На орендовану квартиру? От вона дітей залишила з чоловіком, а сама подалася за кордон на заробітки. Отак ми про неї й чули, що привітає зі святами та фото яке виставить. І то не густо вона те все виставляла, не хотіла аби люди бачили ні її щастя, ні її біди.
Двадцять років вона провела за кордоном безвилазно. Заробила дітям на квартиру і про себе не забула. Навіть до мами вона не приїхала, коли та лежала, ні до тата. Передала гроші й все.
Про мене і моє життя сестра знати не хотіла, хоч я її запрошувала і до себе на весілля і на хрестини своїх двох синів. Могла інколи вислати якісь сто євро, коли пам’ятала про їх день народження чи мій, але щоб я її просила чи нагадувала – не було такого.
Діти її виїхали в Америку, попродали тут все і поїхали, а вона приїхала додому вже тоді, коли почала себе геть погано почувати. А тут як, поки ти ще за собою глядиш, то щастя, але ж треба людини, щоб з тобою була, коли вже геть зле. Ось тут сестра й про мене згадала.
– Галю, ось тут мої всі гроші, я все тобі залишу, ось тут паролі, я тобі квартиру залишу, бо нема кому. Все життя я кудись бігла, хоча чого кудись, я втікала від вас, а тепер мушу тебе просити аби ти мені допомогла.
Вона просила мене переїхати до її просторої квартири і там з нею бути.
– Ні, Алло, не буду я тут з тобою і не проси. В мене є дім, я там мама і бабуся, дружина і жінка. А тут я чого тобі буду доглядальницею, як навіть забула, як то сестру мати.
Алла дуже розпереживалася, але я продовжила.
– Тому поїдеш туди, де й мала жити і бути, до нас додому.
– А як же..?
– Що тобі хто те згадає? А якби й так, то що з того? Ти сама себе караєш.
І отак ми приїхали, важко їй було і водночас дивно, що ніхто не лише її вчинок не згадає, але й не знає, хто вона. Плакала вона на мамі і татові, просила пробачення.
– Вони тобі давно простили, головне аби ти собі пробачила, – сказала я їй.
Отак і живемо, вчимося бути сестрами, вона тіткою і двоюрідною бабцею. Ходимо тими стежками, які колись знали до лісу, маринуємо гриби і печемо пляцки. Живемо і дай Боже, не останній день на землі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота