Моє життя почалося в пологовому на Київщині, в невеликому райцентрі, де матір, навіть не глянувши на мене, сказала, що від дитини відмовляється. Причина була очевидна, адже моя шкіра була трішечки темніша, ніж в інших дітей. Це стало причиною того, що мене не брали на усиновлення довгі роки. Навіть, Нелю забрали, яка косила очима, мов заєць, а мене ні.
Спочатку я чекала, що мама повернеться. Інколи таке траплялося, що дітей забирала мама через п’ять років чи через десять. Далі надіялася, що мене усиновлять, але з кожним днем ставало очевидно, що цього не станеться. Коли мені було 14 років, то приїхали іноземці, щоб усиновити дитину. Нас вишикували і вони всім давали якісь невеличкі гостинці, навпроти мене жінка зупинилася і щось сказала чоловікові. У мене не було ніякої надії, може тому, вони вирішили її мені подарувати і стали найкращими батьками у світі.
Нік та Маргарет мали власних дорослих дітей і я долучилася до їхньої родини. Спочатку було важко, бо не знаєш ні мови, не вмієш жити так. Як тут прийнято, не вмієш думати так, як тут. Але я дуже хотіла аби нові батьки ніколи мене не залишили і старалася з усіх сил.
Коли мене усиновили, то я дізналася справжнє прізвище моєї матері, але не хотіла її шукати. Жінка, яка могла б розкаятися мала на це цілу вічність, а жінка, яка була до мене байдужа, не могла бути доброю людиною. То навіщо вона мені здалася.
Я працюю дитячою медсестрою в місцевого педіатра і сама щасливо одружена, маю двійко діток.
Коли почалася повномаcштабна вiйна, то з усіх телевізорів лунала «Україна, Україна…», мої батьки обговорювали цю всю ситуацію і в мені прокинулася пам’ять про мою країну. Не дуже весела, але щось мене вкололо. Я вирішила, що допоможу людям, які потрапили в біду, якщо вони є у нашому місті. Зібрала одяг зі своєї доньки, засоби гігієни, підгузки та солодощі і пішла в центр, де перебували українці.
На порозі я зустріла жінку від якої було чути димом та й взагалі вона виглядала далеко не як людина, яка веде здоровий спосіб життя, діти мене обступили і просто розтягли всі солодощі. Почали розповідати, що вони евакуювалися з Київщини. Мене знову щось кольнуло.
Я прийшла додому і спитала маму, яке було прізвище моєї матері. А на наступний раз, коли відвідувала центр, то спитала чи є такі люди з цим прізвищем. Виявилося, що є. Це була та жінка, яку я вперше зустріла і вона була не сама, а з трьома дітьми, найменшій було 9.
Що ж, раз бог дав таке спів падіння, я мусила спитати. Вона зізналася.
Вона була молода, вчилася в Києві і на одній зі студентських вечірок зустрілася з моїм татом. Коли зрозуміла, що при надії, то було пізно.
– Зрозумій. Мене б потім ніхто з дитиною не взяв. Та з ніякою, а тут ти. А я хотіла мати нормальну сім’ю, розумієш? Я хотіла бути щасливою!
Вона хотіла бути щасливою тричі, проте від кожного чоловіка залишалася дитина і варіант «бути щасливою» зменшувався і зменшувався. Додавалося проблем, які вона гасила з допомогою оковитої.
Зараз її чоловік залишився в Україні, він працює інколи, але частіше сидить вдома, а працює вона.
– Ти можеш залишитися тут і я допоможу тобі з роботою, – запропонувала я.
– Ні, я тут не приживуся, у вас тут бухлo дуже дороге, – відітхнула вона вчора випитим.
Я не знаю, що робити. Ці діти – це три я, яким «пощастило» жити з мамою. Чи вартують вони такого життя? Ця жінка не навчить їх жити і є поганим прикладом для них. Проте, й я не можу про них піклуватися, бо у мене родина. Я не знаю, як вчинити правильно.
