Свекруха вважала, що я не пара її синові.
– Мій син – лікар? А ти хто?
Так вона себе високо несла, але всі в селі бачили, як Петро вчився. Що Катерина тримала по три свині на рік аби син здав сесію, грузили все в жовтий жигуль і везли в місто. Для мене Петро був Петром, я не відчувала перед ним ніякого пафосу.
Та й далі життя показало, що ледве йому вдалося впхатися на швидку в район, бо на більше не стало в батьків ресурсів.
Але для матері її син був недосяжним, а я та, що дуже хитро впхалася та онука скоро буде.
Я не знаю чи були в нього тоді такі думки, він запевняв, що любить мене.
Прийшли жити до нього, бо хата велика, я перші місяці важко переносила все, але свекруха мене не жаліла.
– Будеш у нас жити, то звикай до роботи, у нас дармоїдів не люблять.
І я звикала. Мені хотілося довести, що я варта їхнього сина. Що я можу бути найкращою господинею.
Отак мене з городу в пологовий і забрали.
Далі було недогода, що не хлопчик, далі що неспокійна, далі що я нічого по господарці не встигаю.
– Петре, давай окремо будуватися. Мої поможуть, я вже питала в мами.
Мій тато був хорошим будівельником і практично сам вимурував хату, то вже на дах запросили підмогу.
Ох, те будівництво… Петро працював позмінно на швидкій. Доба – там, три – вдома. Але він «втомлювався». Приїде, ляже на диван: «Свєто, у мене зміна була важка, не чіпай». А я? А в мене зміна не закінчувалася ніколи. Гроші на хату ми збирали з господарства. Спочатку одна корова, потім — дві, одна свиня, а далі й три, кури, гуси і качки я вже й не рахую.
І це все подоїти, вичистити, нагодувати, вигнати, прийняти отели, здати молоко, збити масло, наварити сиру.
Я пам’ятаю, як закладала фундамент. Не буквально, звісно, але кожну машину піску, кожну цеглину я зустрічала сама.
Свекор Микола тільки пальцем тикав: «Сюди висипай, туди клади». Поки Петро відсипався після зміни, я з дітьми на руках (а в мене їх двоє, один за одним з’явилося) бігала по будмайданчику. Тягала дошки, допомагала майстрам, варила на цілу бригаду обіди, а в перервах — у хлів, бо свині кричать, корова реве.
І от тоді стало видно все по хаті. Будували ми її разом, гроші вкладали спільні, з того самого молока і свиней. Але одного дня я дізнаюся – свекруня записала все на себе.
– Як же так? Я тут здоров’я лишаю, а я ніхто?
Забрала дітей, пішла до батьків. Думала, схаменуться. Прийшли через тиждень. Свекор такий лагідний став:
– Повертайся, Свєто. Ми все переписали на Петра. Ти ж його дружина, це ж тепер ваше спільне.
Повірила. Повернулася. Як остання дурепа, повірила.
Минуло тридцять років. Сорок соток городу стали моїм особистим пеклом. Посадити, переполоти, зібрати. Консервація сотнями банок. Коли діти пішли до школи, я навіть зошити їм купувала за «яєчні» гроші, бо Петро свою зарплату витрачав на себе. Він почав заливати за комір. Спочатку потроху, потім постійно. Його фельдшерська робота стала лише приводом знайти компанію.
Я терпіла. Терпіла витівки, терпіла холод у хаті, яку сама ж і випестила. Думала – діти виростуть, буде легше. А стало тільки гірше.
Того вечора він прийшов зовсім ніякий. Я щось сказала про те, що паркан упав, а він раптом зупинився і каже:
– Ти мені набридла. Збирай манатки і вимітайся. Я засміялася, думала – жартує.
– Куди я піду, Петре? Це мій дім.
– Твій? – він витягнув якийсь папірець. – Мати мені цей будинок подарувала. Це дарча. Ти тут ніхто і звати тебе ніяк.
Я до свекрухи, а вона стоїть поруч, очі в підлогу:
– Іди, Світлано. Петро каже – значить так треба. Ми тебе терпіли стільки років, тепер хочемо спокою.
Я плакала. Я за одвірки хапалася. Просила:
– Та як же так? Тридцять два роки! Де моє життя? Де моє здоров’я?
А свекор, який колись обіцяв, що все буде наше, глянув на мене і каже:
– Іди, куди хочеш.
Я пішла з однією сумкою. Здоров’я на нулі, спина не розгинається, серце пече. Перебула трохи в дітей, але бачу – їм і самим важко. Вирішила: не пропаду.
Поїхала на заробітки. Клінінг, готелі, важкі зміни в Італії. Мила підлоги тим, хто молодший за моїх синів. Кожну копійку складала. І що ви думаєте? Купила. Купила собі однокімнатну квартиру. Маленьку, але свою. Там на одвірку немає моїх подряпин від розпачу, там тільки тиша і спокій.
А чоловік мій як гульбанив, так і продовжує. Тільки тепер біля тієї «великої господарки» – пустка. Нещодавно свекруха телефонує. Голос тремтить:
– Свєточко, приїдь. Петро зовсім здичавів, з канав його витягуємо. Я стара, не можу за сином бігати, город кропивою заріс по самі вікна. Приїдь, хоч порядок наведи, ти ж вмієш.
Я слухала її і бачила перед очима ту кропиву. Бачила ту велику хату, де колись мріяла бути щасливою.
– Ні, – кажу. – У мене тепер своя квартира, мені там не заростає.
Отак воно буває. Була господарка – і немає. Все заростає бур’яном, і нікому того не треба. Тридцять два роки терпіла витівки, а на старість дізналася, що навіть стіни, які я мила, мені не належали.
