Я щиро раділа за доньку, за те, що її доля нарешті склалась і усі поневіряння позаду. Бачила, що другий чоловік не Вадим і любить її і трепетно ставиться. Їхала додому із радістю і легким сумом, бо ж доведеться скоро із онуками прощатись. “Воно й на краще, хоч собі зізнаюсь, – думала я, – бо в мої роки за двома хлопчаками вже й не набігаєшся”. Та щось пішло геть не так, як я собі бачила.
П’ять років тому моя доня мала дуже неприємний період у житті. Хоча ні, той період почався,, як тільки у її житті Вадим з’явився. Такого зятя я нікому не побажаю, бо не раз поночі вона до мене прибігала.
Просила я її його покинути ще як тільки зустрічались, та вона дивилась на мене порожнім поглядом і повторювала заведено – кохаю, люблю, він – єдиний.
Двох діток у світ привела і лиш тоді прозріла чого варта та любов, коли не мала що дітям їсти дати, бо ж пан Вадим ні копійки не давав.
От тоді вона зважилась і пішла від нього. Та то був не кінець, а початок, адже Вадиму врапт не люба дружина стала потрібна і діти імен яких він не знав і плутав стали рідніші від рідних.
Довго те все мололось і пересипалось, сивіла і я і моя Оля, та таки все в минулому. Пожила Оля біля мене місяць, діти малі, я на пенсії у селі роботи ніякої.
— Ти їдь у місто, – кажу їй, – виходь з декрету на свою посаду, бо де ще такий заробіток і такі умови праці? А я поки ноги носять, буду із онуками.
От так вона у місті собі була у будні, а на вихідні додому. Багато йшло на оренду квартири, на поїздки туди-сюди, та лишалось все більше, ніж мала би тут. То так ми собі три роки і пристосувались жити.
Аж почала доньку машина гарна підвозити. Водій мені сподобався, бо був і уважним і вродою не обділений, хоч і старший від доньки моєї. Гостинці нам постійно привозив, аж не зручно.
За пів року і побрались вони, стали обживати холостяцьку квартиру Павла. Ремонт робили, щось замінювали і виносили, щось купували і ставили.
Їздила я на новосілля. Не квартира – ляля. Мені так радісно було бачити свою доньку хазяйкою, бачити впевненою у собі, щасливою. Їхала я додому і все посміхалась і сумувала разом, бо ж тепер точно має Оля діток забрати до себе.
Ніби і шкода було, та з іншого боку – діти повинні рости при батьках. Та й я вже не молода і не така дужа, як була ще десять років тому. А два хлопці п’ять і шість? Тут тільки око і око.
Та от, приїхала Оля нещодавно, узяла старшого і поїхала на огляд перед школою. Привозить і вручає мені документи:
— Я сьогодні не встигну вже, в школі нікого, то ти все це в понеділок занеси і заяву напиши.
Я так і стала.
— До нас у школу? Я думала ти в місто їх забереш? Чи як?
— Місто? Ні мамо, нині не той час, та й початкова школа то як садок. Я на роботі, як і Павло. Ну куди я їх зараз заберу? Пізніше, так, але не зараз.
Ті документи і досі лежать у шухляді, я їх так і не занесла. От ніби ж і права моя донька, ніби все логічно і зрозуміло, та от у мене запитання: а далі як?
Якщо віднесу ті документи, то ніби я з усім згодна і діти в мене жити будуть до закінчення школи, бо так із року в рік будуть обставини. Але чи я обіцяла їх виростити і виховати? У них є мама, я лиш бабуся і моє здоров’я бажає бути кращим.
От як мені бути, підкажіть?
Головна картинка ілюстративна.