fbpx
Історії з життя
Я шукаю одну людину, довго шукаю. Прізвище та ім’я поширені. Ось випадково опинився в вашому місті. З такими даними у вас проживає сімнадцять людей. Ось всіх по черзі і об’їжджаю

Олеся прислухалася. З сусіднього двору лунав безперервний, злий собачий гавкіт.

— Вікторе, до сусіда хтось прийшов, — звернулася вона до чоловіка, — Дружок розривається, явно на чужого. Ходи подивимося.

Вони разом вийшли з хвіртки на вулицю. Біля сусіднього будинку стояв солідний чоловік у військовій формі і намагався заглянути через паркан у двір. На дорозі була припаркована дорога машина.

— Ви до кого? — Звернувся Віктор до незнайомця.

— Здрастуйте, — обернувся чоловік, — Скажіть, будь ласка, Яремчук Сергій Васильович тут проживає?

— По батькові не знаю, — відповіла Олеся, — Прізвище Яремчук, дядько Сергій. А Ви йому ким доводитеся?

Чоловік розхвилювався. Підняв кашкет і витер з лоба піт.

— Жарко у вас тут, — трохи помовчавши промовив він, — Я і сам ще не знаю.

Олеся здивовано подивилася на нього. Віктор посміхнувся.

— А як я можу його побачити? До речі, я не представився. Андрій Петрович. — Він простягнув Вікторові руку.
Після міцного рукостискання, він продовжив.

— Я шукаю одну людину, довго шукаю. Прізвище та ім’я поширені. Ось випадково опинився в вашому місті. З такими даними у вас проживає сімнадцять людей. Ось всіх по черзі і об’їжджаю, — він кивнув на машину,

— Ця адреса вже дванадцята. То де господарі?

— Ну, господиню поховали три року тому, а дядько Сергій в лікарні, — відповіла Олеся, —Занедужав. Я вчора у нього була. Він дуже погано себе почуває, однак встає. До вікна підходив, рукою мені махав.

Собака розривалася гучним гавкотом.

— Ходімо до нас у двір, там поговоримо, — Віктор подивився на хвіртку і продовжив, — Дружок у нього злющий. Не вгамується. Поговорити не дасть. Не повірите, через паркан годую. Нікого не пускає. Сумує напевно сильно.

Розмова продовжилася вже у дворі, за чашкою чаю.

— Сталося це сімнадцять років тому, — почав свою розповідь Андрій Петрович, — Я тоді поїхав у відрядження, а синочок передчасно попросився на світ. Вона була в селі, швидку не викликала, сама за кермо сіла. До райцентру поїхала.

— Хіба ж так можна, — стрепенулася Олеся.

— Звичайно не можна, — погодився з нею Андрій Петрович, — Вона не впоралася з керуванням. Прокинулась вже тоді, коли її з палаючої машини, витягував якийсь чоловік. Жінка добре пам’ятає, що синтетична куртка спалахнула у нього на спині. Більше вона нічого не могла пригадати. Лікар казав, що якщо б її привезли на півгодини пізніше, то дитину врятувати не вдалося б. Та й її життя було під загрозою.

— А зараз як? — розхвилювалася Олеся.

— Та все добре. Синові нещодавно виповнилося сімнадцять років. Потім донька народилася. Та не в цьому справа, — продовжив Андрій Петрович, — Я всі ці роки шукаю рятівника моєї дружини. Завдяки йому в нашій родині все склалося благополучно. Ми завжди будемо в неоплатному боргу перед ним. Він сказав моїй сестрі, що звуть його Яремчук Сергій Васильович і що він тоді повертався з відрядження. Зараз йому має бути близько сімдесяти років. А може й більше. Я обійшов всі підприємства в окрузі. Об’їздив всіх, хто приїжджав до них по роботі з такими даними. Нічого.

— Так, важко знайти потрібну людину з таким досить поширеним прізвищем, — поспівчував Віктор і долив чоловікові чаю, — Не можу сказати точно, де працював наш дядько Сергій. Вік підходить. Але такої історії я не пам’ятаю.

— Спасибі за чай, — піднімаючись, промовив Андрій Петрович, — Шкода, що не зміг поговорити з вашим сусідом. Поїду я. У мене літак ввечері, а потрібно ще до п’ятьох людей навідатися. Знаю, що марна це справа. Однак коли приїжджаю до нового міста, то обов’язково всіх відвідую. А раптом? Я спробував практично все. Запити, архіви, — махнув він рукою, — Сподіваюся, що успіх мені посміхнеться. Я залишу вам номер телефону, зателефонуйте, як одужає.

Віктор закивав. Олеся розплакалася.

— І ще одне, — стрепенувся чоловік, — Він коли привіз мою дружину, то медсестра обробляла йому опік, який був у нього на плечі. Я гадаю, що там слід залишився. Така ось прикмета.

Вітя і Олеся перезирнулися.

— У нашого дядька Сергія є такий слід на правому плечі, — згадала Олеся.

— Так-так, я бачив, — підтвердив Віктор, — Він завжди влітку на подвір’ї без сорочки ходить. Але ж він казав, що окропом ошпарився.

У Андрія Петровича в очах спалахнула надія.

— Де ж ця лікарня? Я сам туди поїду.

— Вас не пустять, — махнула рукою Олеся, — А мобільним телефоном він не користується. Вам слід зачекати. Ви краще їдьте додому, а коли він одужає, я його обов’язково про все розпитаю і повідомлю Вам.

Через два тижні Віктор подзвонив Андрію Петровичу.

— Нам дуже шкода, але це не він. Опік, справді є. У дитинстві ошпарився.

— Він вже здоровий? — Запитав Андрій Петрович, — Може вам допомога потрібна?

— Все в порядку, — заспокоїв його Віктор, — На риболовлю збирається. Ми наглядаємо за ним. Він же ж нам, як рідний. З дитинства були сусідами. Мої батьки з ним товаришували. Все гаразд. Хороший чоловік. Правильний.

Дядько Сергій сидів на лавці. Дружок клав свою голову йому на коліна і скавчав від радості.

— Сумував, друже, сумував? — Посміхався дядько Сергій. — А про той випадок ми нікому не розповімо. Навіщо зайвий раз людей турбувати? Нам це ні до чого. Переполошатся, приїдуть. Відчуватимуть себе зобов’язаними. А що ж я такого зробив? На моєму місці, так би вчинив кожен. Головне, що у них все гаразд, а нам зайва метушня взагалі не потрібна. Хіба не так, Дружок?

Собака лизнув господареві руку і похитав хвостом. Він був щасливий.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page