Я дружу з Лілею вже більше двадцяти років. Ми з нею ще з технікуму — разом і сесії тягнули, і перші роботи, і перші невдалі побачення. Вона завжди була спокійна. Не з тих, хто кричить чи влаштовує сцени. Навіть коли їй було прикро, вона мовчала, стискала губи і казала:
— Та нічого, розберемось.
Коли її донька Марта виходила заміж, Ліля дуже хвилювалася, але виду не показувала. Весілля робили без надмірностей, але гарне: зал світлий, музика жива, столи повні. Я сиділа поруч із Лілею та її чоловіком Петром, і ще тоді помітила, що мати нареченого поводиться так, ніби вона тут головна.
Свекруху звали Галина Михайлівна. Жінка зі звичкою говорити так, щоб усі чули. Вона вставала з-за столу, брала мікрофон, поправляла зачіску і дивилася на гостей так, ніби кожен їй винен персонально.
Коли дійшло до подарунків, вона знову встала.
— Я, — сказала вона, — як мати, хочу подарувати своєму єдиному синові Олегові справжній подарунок.
У залі стихло.
Вона дістала з сумочки ключі, підняла їх угору і сказала:
— Квартира!
Усі зааплодували. Хтось вигукнув:
— Оце так!
— Оце подарунок!
Я подивилась на Лілю. Вона усміхалася, але якось напружено. Петро нахилився до неї і тихо сказав:
— Ну, бачиш. Ти дарма хвилювалися.
Вони зі свого боку подарували Марті й Олегові гроші. Суму чималу, але, звісно, не рівню квартирі. І ніхто тоді про це не думав — не той день.
Після весілля молоді жили у Лілі з Петром. Квартира простора, місця вистачало. Марта не скаржилася, Олег був тихий, чемний. Допомагав, сміття виносив, ремонти дрібні робив. Жили спокійно.
Вони планували поїхати відпочити, а потім — зайнятися квартирним питанням. Так Ліля мені і казала, коли ми зустрілися на каву:
— Повернуться з подорожі, продадуть ту квартиру, ми докладемо гроші й куплять щось своє. Нехай самі живуть, тим більше, що є можливість.
Я кивала. Все логічно.
Повернулися вони щасливі, засмаглі. І тут усе почалося.
Ліля зателефонувала мені пізно ввечері.
— Ти не зайдеш завтра? — спитала.
— А що сталося?
— Та… поговорити треба.
Я прийшла. Ліля сиділа на кухні, крутила в руках чашку.
— Виявляється, — сказала вона, — та квартира… не Олегова.
— Як це? — я не одразу зрозуміла.
— А так. Документи на Галині Михайлівні. Вона нічого не переоформляла і не збирається.
Я мовчала кілька секунд.
— А ключі? Усі ж чули на весіллі.
— Ключі — то ключі, — знизала плечима Ліля. — А папери — інше.
Виявляється, Марта пішла до свекрухи сама.
— Галино Михайлівно, — сказала вона, — ви ж подарували Олегові квартиру. А що з документами?
— Доню, — відповіла та, — ти ж розумієш, там бабуся жила. Все старе. Спершу треба ремонт зробити. А там побачимо.
— А хто власник зараз?
— Я, — без жодного сорому сказала свекруха. — А що?
Коли Марта це переповідала, у неї тремтів голос.
— Вона ще й гроші на ремонт просить. Каже, що ми ж добре зібрали на весіллі.
Я тоді не витримала.
— А ти що?
— Нічого, — сказала Ліля. — Вона їй не дала нічого. Я ж до тих грошей не лізу.
Потім була «сімейна розмова» в кафе. Ліля мені все розповіла слово в слово.
— Я нічого продавати не буду, — сказала Галина Михайлівна. — Я спеціально не оформлювала квартиру на сина. Бо знаю: продасте. А так — вона залишиться в родині.
— У чиїй? — спитав Петро.
— У моїй, — відповіла вона. — Але гроші від оренди я, хай буде, вам даватиму. Після ремонту.
— А ремонт за чий рахунок? — тихо спитала Марта.
— За ваш, — навіть не замислилася свекруха. — А як інакше?
Ліля тоді втрутилася вперше:
— Вкладатися в чуже майно моя дочка не буде.
Галина Михайлівна підвелася, нависла над столом.
— Чуже? Це для сина! І для неї, якщо вона не збирається його кидати. Знаємо таких.
Свекруха демонстративно зникла. Квартиру здала. Грошей ніхто не бачив.
І ось це все розказує мені Ліля, а я не можу втриматися.
– Чого ж ти доньку до неї послала, а не сама пішла? треба таку одразу на місце ставити.
– І що далі? ми посваримося, діти між собою посваряться. А так Олег їздить до матері, допомагає, не переказує їй, що я про неї думаю, а я доньці на його матір не капаю. Ми окремо, дорослі, і вони хай будуть окремо. Та я ще з весілля бачила, що не буде толку з цією жінкою. Вона за кожну копійку торгувалася, чи вона більше не заплатила за нас. А за козацький стіл взагалі з конвертів взяла спільних. Сказала, що все витратила і більше не має.
Я нічого не сказала. Думала, що діти розбіжаться, але ні, живуть. У них донечка, всі її няньчать і тішаться. Навіть, Галина Михайлівна приїхала кілька разів. Подивилася, сказала:
— Вся в матір.
Ліля мені це переказувала, а я знову за своє:
– Ти чого її га місце не поставиш?
— А далі що? — спитала Ліля. — Ми втрутимося. Почнемо доводити. І що? Вони перестануть бути родиною. Олег стане між матір’ю і дружиною. Дитина — між бабусями. Хіба це вихід?
Я замовкла.
Вони й далі живуть разом. У батьків Марти. Свекруха здає квартиру. Гроші залишаються в неї. Марта мовчить. Ліля мовчить. Петро мовчить.
А я дивлюся на це і думаю: а що далі?
Де тут межа терпінню?
І чи справді мовчання — це спокій, а не відкладений вулкан?
