fbpx
Історії з життя
Я слухала і не могла вимовити жодного слова. У голові шуміло, з небаченою швидкістю калатало серце. Я усвідомлювала, що потрапила у ситуацію, звідки вже немає воротт

На дитячому майданчику, що у центрі міста, гамірно і людно.

Личка веселої дітвори посміхалися весняному сонечку: хлопчики очікували на чергу біля гойдалок, дівчатка вдивлялися у височінь неба, куди летіли мильні бульбашки. Їхні матері не приховували радості… Раптом звідкись з’явилася незнайома літня жінка, пише газета “Наш День“.

Присіла на лавочці. Котрась з молодих матусь приязно посміхнулася жінці.

– Сідайте, сідайте, – припрошувала. – Кажуть, що ця лавочка для закоханих, бачите вона навіть відрізняться від інших – металом кованим, правда, гарна?

Може, і ви свою молодість згадаєте? У нас, жінок, у кожної свої історії – закоханість, перші побачення, любов…

Жінка зітхнула.

– Справді, доню, є про що згадати, бодай не казати, – зупинила свій погляд на немовляткові у візочку, котре раз-по-раз від сонячних зайчиків то морщило носик, то ручками потирало оченята. – Дівчинка, хлопчик? – перепитала у його матері.

– Це моя Ганусенька, на честь бабусі назвали, – усміхнулася молода мама.

– У мене також була донечка, але я навіть імені їй не дала, – сумно мовила незнайомка. І почала виповідати свою непросту історію.

… Після закінчення училища Орисю, так назвалася жінка, направили на роботу у невелике містечко, там вона і познайомилася зі своїм Павлом. Була закохана, з нетерпінням чекала кожного побачення.

– Мені тоді, сільській наївній дівчині, здавалось, що кращого життя й не буває. Гарні слова, читання віршів, квіти, солодощі, – каже Орися. – Павло називав мене то пташечкою, то сонечком, запевняв, що я в нього – єдина. Я вірила його обіцянкам і дуже швидко впустила у своє серце.

Він настільки міцно прив’язав мене до себе, що я була, як кажуть, на сьомому небі. Та – ненадовго. Дні, місяці, проведені разом, були наповнені то радістю, то смутком. Частіше билося серце в грудях, коли думала: а що скаже Павло, як дізнається, що я вагітна і що наше дитя побачить світ?

Чи зрадіє? Я ж бо, за його обіцянками, виношувала надію, що ми будемо разом, що щастя – поруч. Проте мене завжди насторожувало його таємниче – хоче зі мною поговорити про щось важливе, життєве… Як я чекала тієї загадкової вечорової миті! І якось, будучи в його звично-теплих обіймах, випередивши коханого, сказала:

«Любий, ти швидко станеш батьком». Синьо-блакитні очі коханого враз покруглішали, вигляд обличчя – здивований… У відповідь почула приголомшливе: «Вибач, мила, що так сталося. Ми залишимося друзями, ти тільки будь розумною. Якщо чесно, я не планував з’єднати з тобою свою долю. У нас різні погляди на життя, у тебе немає навіть вищої освіти… А ще у мене є донька, чи була б ти доброю матір’ю для неї? Треба шукати вихід – що робити із твоєю вагітністю?»

Я слухала і не могла вимовити жодного слова. У голові шуміло, з небаченою швидкістю калатало серце. Я усвідомлювала, що потрапила у ситуацію, звідки вже немає вороття. Обман, підлість, зрада… Щоб ніхто з моїх співробітників не здогадався про цю ситуацію, Павло порадив взяти відпустку і поїхати народжувати у сусідній район. І ось дитятко побачило світ. Павло з’явився на порозі палати з квітами, усмішкою і поцілунками… У моєму серці знову зажевріла надія. Але, прощаючись, коханий сказав: «Наша таємниця буде одна на двох: ні твої, ні мої рідні, ні колеги по роботі не знатимуть про народження дитини. Напиши заяву про відмову від доньки і кінці у воду. Інакше мені доведеться забути про посаду керівника».

На роздуми була одна ніч. Вона здавалася надто довгою, не спалося, думалося, краялось серце… «Ти навіть імені дитинці не
дала, до грудей не пригортала, не звідала материнського щастя. Одумайся», – просили лікарі. Але… Я відмовилася від дитини. Пульсувала тільки одна думка: чому пошкодувала Павла, чому зробила такий ганебний непоправний крок, хто напоїв мене дурман-зіллям в той день?

Оговтавшись, я повернулася назад у пологовий будинок. Хотіла все змінити, забрати дитину, незважаючи, що на мене чекає осуд людський. Тільки донечку мою уже всиновили чужі люди…- А як склалася подальша ваша доля? – запитала Орисю котрась з матерів.

Незнайомка зітхнула.

–Побралися ми з хлопцем із сусіднього села. Більше чотирьох десятків літ живемо добре, у злагоді. Про своє минуле я й досі йому не зізналася. Побудували гарний просторий дім, а от дітей Бог не дав… Господня кара таки постукала в двері. Спроби віднайти донечку були марні. Та й чи пустила б вона мене на поріг своєї хати?.. Запитуєте, чи знаю я щось про Павла? Ні. Мабуть, зустрів ту суджену, яка йому під стать – з багатством, з освітою…

А я хотіла б лише одного – доброї долі його доньці – сироті від першого шлюбу…

Весняне небо цвіло блакиттю, нестримно і весело виспівували птахи на ліщині, що біля лавки закоханих, ніжним рожевим квітом цвіли старі заліщицькі каштани. Ми проводжали поглядами нашу співрозмовницю, посивілу жінку з відкритим серцем, з украденим щастям. Чи те щастя віддала вона сама?

Лілія МОНИЧ.

facebook