Але життя прошмигнуло, саме так, прошмигнуло перед очима, а я не досягла й крихти того, про що так мріяла.
Моя історія почалася одного сірого ранку, буденного ранку, нудного ранку. Я прокинулася з чоловіком, якого не любила і пішла на роботу, яку не любила.
Якби я комусь з подруг сказала про свої почуття, то мене б заклювали, адже чоловік у мене гарний, двоє діток, живемо зі свекрухою, яка з усім помагає. Мені не було на що жалітися, але я розуміла, що десь мене в моєму двадцятирічному житті надурили.
Не було того, про що я мріяла, чула в піснях чи бачила на екрані телевізора. В свої двадцять я почувалася як пенсіонерка. В майбутньому мене чекали ще діти, більше поля, більше прання, варіння…
І ось в такий ранок біля нашого магазину зупинилася машина, чоловіки заблукали, вони знімали кіно, але звернули не на ту дорогу.
Я їм розказала куди повернути і далі втупилася в вітрину, де пірамідками були викладені шпроти.
– Красуне, поїхали з нами, – раптом сказав мені чоловік з групи, – Ти неймовірно фактурна, я думаю ти дивитимешся в кадрі просто фантастично…
І я взяла та поїхала. Закрила магазин, перекривши шваброю двері і в чому була, в тому й поїхала.
Ті перші роки були найкращі в моєму житті, я була молода і гарна, мене фотографували на проби, я знайомилася з багатьма акторами і режисерами. Але ролі мені так ніхто не дав. Той чоловік, який мене покликав, його звали Арсен, з ним я прожила перші роки, не те, щоб з кохання, просто він один мав гроші. Далі зробив мені документи зі звучним ім’ям – Елеонора і запропонував заміжжя.
Далі ми виїхали за кордон, бо Арсен вирішив, що треба йти ва-банк і поїхати в Голівуд. Там я мила посуд в забігайлівках, прибирала в зірок квартири і будинки, але ролі для мене не знайшлося.
Одного дня я прокинулася в цій маленькій квартирці, задимленій і захаращеній, поруч давно вже нікого не було, і раптом зрозуміла. Що сьогодні мій день народження. У мене, Олі, а не Елеонори.
І друга дивовижа – мені шістдесят років! Як? Коли? Чому?
Так захотілося додому, наче вже нема сили тягнути і от-от трісне зв’язок між мною і мною. Як не поїду, то хоч бери й на картонці спи на Алеї Зірок.
І я купила квитки та полетіла додому.
Я не знала, як мої діти, як мої батьки і вирішила дізнатися в єдиної людини, яка могла мені розповісти – найкращої подруги ще зі школи.
– Оля? Ти? Ми думали ти пропала безвісти, – подруга була дуже здивована.
І вона мені розказала, що чоловік мій вдруге женився, ще двох діток йому жінка на світ привела, а моїх відправила до моєї матері. Прийшлося моїй мамі з татом дуже постаратися, щоб поставити їх на ноги.
Зараз вони в місті живуть, рідко приїжджають до села, бо батьків моїх вже нема.
– Взагалі-то ми тобі пам’ятник поставили, – сказала Таня, – Ти тільки скажи… Воно вартувало того?
– Не знаю, Таню, інколи було весело, інколи хотіла вернутися, хотіла стати зіркою, а далі вже все забула, що хотіла. Смішно, але в шлюбі так буває, що звикаєш до всього, то виходить, я була заміжня зі своїми очікуваннями.
Подруга таки мені знайшла адресу доньки і я поселилася в її будинку, знімаю квартиру за смішні за мірками Штатів гроші. Вітаюся з нею біля під’їзду і даю своїм онукам уроки англійської. Вона самотня, інколи лишає на мене дітей, щоб зустрітися з черговим кавалером, який стане батьком її дітям.
Онуки називають мене бабусею Олею і я така щаслива, як ніколи не була в житті. І дуже не хочу зізнанням все зіпсувати. Чи таки треба? Як думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
