Я спішила заміж, я бігла під вінець, бо була певна – такого чоловіка вкрадуть з руками і ногами. Та самі посудіть – хоче дітей! Хоче велику сім’ю, добре заробляє і має де жити.
Мені тоді було тридцять років, втомилася ходити на побачення, де запитання про зарплату чи плани на майбутнє викликали паніку в кавалера. А тут отак з ходу – виходь заміж, приводь на світ дітей.
Хто б встояв?
І ось ми вже одружені півтори року. І у нас тільки й розмов про те, що він виріс у великій родині, де було кілька братів і сестра, і саме так і має виглядати справжнє сімейне життя. Велика сім’я, галаслива, повна руху.
— Сім’я — це ж не просто слово, — любив він повторювати. — Це “сім я”. Батьки і діти. Багато дітей.
Я усміхалася і кивала, але легкий холодок пробігав по спині, бо п’ятеро дітей у моїй уяві виглядали не як щастя, а як безкінечний марафон, у якому жінка завжди біжить останньою, без права на зупинку. Я могла уявити себе матір’ю двох дітей. Але не більше. Проте я мовчала. Я думала, що з часом він змінить свою думку або що реальність усе розставить по місцях.
Але бажаної дитини все не було. Дмитро дратувався, переживав так, що я вже сама почала бігати та здавати аналізи аби доказати, що я цілком здорова. Далі він пішов здавати і наче все у нас добре, а дітей нема.
Я була виснажена цими балачками, цими чеканнями.
Останні кілька днів я почувалася дивно. Не те щоб дуже погано — просто постійна слабкість, запаморочення, сонливість. Наче організм тихо шепотів, що з ним щось відбувається, а я вперто робила вигляд, що нічого не чую.
Мій чоловік у той період був особливо дратівливий. Він узагалі останнім часом часто бурчав — на роботу, на людей, на життя. Коли я обережно заїкнулася про те, що мені зле, він лише зітхнув і пробурмотів щось на кшталт того, що всім тепер так.
На роботі мене побачила керівниця. Вона уважно подивилася на мене, навіть не стала нічого питати — просто похитала головою і сказала, щоб я йшла додому. Була п’ятниця, справді нічого термінового не горіло.
— Відлежся, — сказала вона спокійно. — А якщо не полегшає, будь ласка, не ігноруй себе. Організм просто так сигналів не подає.
Я подякувала, вимкнула комп’ютер і вийшла. Але додому я не пішла. Мені не хотілося повертатися у квартиру, де кожен мій крок супроводжувався невдоволеним зітханням. Я поїхала до батьків. Там завжди було спокійно. Там не треба було нічого доводити.
У батьків мені стало легше. Мама ходила навшпиньки, варила чай, накривала пледом, ні про що не розпитувала зайвого. Просто була поруч. Одного вечора вона уважно на мене подивилася і тихо сказала, щоб я не ображалася, але, можливо, мій стан має причину.
— У мене було схоже, — сказала вона. — Коли я чекала на тебе.
Я лише скептично посміхнулася. Після всього, що ми пережили, мені це здавалося майже неможливим. Але мама наполягла: перевірся, гірше не буде. І попросила поки що нічого не говорити чоловікові.
Я погодилася. І коли результат підтвердив її слова, я не відчула радості. Лише розгубленість. Чоловік, дізнавшись, був на сьомому небі. Він одразу почав планувати, вибирати речі, розповідати всім навколо. Я ж слухала і думала тільки про одне: можливо, тепер у нашій родині стане спокійніше.
Стан мій був непростий. Мені довелося залишити роботу, я швидко втомлювалася. Коли ми дізналися, що буде двоє дітей, він сяяв. Він повідомив усім родичам, пишався собою, говорив про майбутнє. А вдома нічого не змінилося. Усі турботи залишалися на мені. Він вважав, що хатні справи — не чоловіча справа. Так його вчили. Його мама, мовляв, усе встигала сама, а у неї було їх п’ятеро!
Ближче до часу мама переїхала до нас. Вона бачила, як мені важко, і не мовчала. Через це між нею і моїм чоловіком виникали конфлікти. Він вважав, що з нього вимагають забагато. Що все це — природно. Що жінка має справлятися.
Після появи дітей я майже перестала відчувати себе людиною. Постійний плач, безсонні ночі, втома. Він же тримався осторонь. Казав, що поки це моя відповідальність, а він підключиться пізніше. Іноді навіть дратувався, якщо діти заважали йому відпочивати і я маю їх заспокоїти.
Він не хотів аби приходила моя мама помагати, а його не спішила приходити, казала, що то треба звикнути.
Через пів року він відправив нас до моїх батьків. Сказав, що забере за кілька днів.
– Я хоч висплюся, – сказав мені на прощання.
– Справді, хочеш ще троє дітей?
Він так дивно на мене глянув, в очах явно був переляк.
І ось я в мами і наче мені світ розвиднівся, я не рахувала дні, я молилася аби Дмитро не подзвонив і не приїхав.
І він не дзвонив.
– Доню, ти вже у нас місяць, а ти коли з чоловіком говорила?, – спитала мене мама.
– Я?, – я й забула коли, подумала.
Вирішила зателефонувати, але він не брав слухавку. Я зателефонувала його матері.
А вона сказала, що син вирішив розійтися. Що діти виявилися для нього надто важким тягарем. Вона вибачалася, обіцяла допомогу, казала, що квартира залишиться мені.
– Це я наполягала аби він мені онуків подарував, він у мене єдиний син, ти ж знаєш. Доньки вже давно дітей мають, а він все відтягував. Видно, він не готовий до дітей. Вибач.
Я слухала і не могла повірити. Це був той самий чоловік, який так хотів дітей. Який говорив про велику родину. Він просто поїхав. Навіть не знайшов у собі сили поговорити зі мною особисто.
Я залишилася з двома маленькими синами. Було страшно. Але поруч були батьки. Мама сказала, що я не одна. Що ми впораємося. І ми впоралися.
Минуло сім років. Він з’явився знову. Сказав, що хоче забрати дітей, бо жінка, мовляв, не зможе їх правильно виховати.
Його виставили за двері. Після цього він більше не приходив.
Я не знаю, чи шкодую. Я знаю лише одне: сім’я — це не слова і не гучні заяви. Це відповідальність. І якщо її немає, жодна кількість обіцянок нічого не варта. А ви що скажете з цього приводу?
