fbpx

Я спочатку подумала, що кума моя геть у відчаї, якщо вона з таким кавалером прийшла до нас в гості. Вона у мене і красуня, і розумничка, а кавалер

От клянуся, я думала, що він зараз сяде навприсядки та почне соняшник просто на землю плювати.
В мене круглі очі, як тарелі від такого кавалера. Але вирішила спитати, чим же він заробляє на життя.

– Та то там, то сям, може вам ремонт треба зробити, то я можу, знижку вам зроблю, – казав, а очі так по хаті забігали, що я сказала чоловікові змінити замки в квартирі.

– Мироне, наші замки можна відкрити запросто, а у мене там золоті зуби в серванті, ще бабусині, та й складаю я на купку. Ти ж знаєш, бо ж донька на виданні!

Погостювали, на славу. Я на наступний день та до куми:

– Ти кого мені в будинок покликала? Та він вже все обшукав очима і прийде ввечері!

– Спокійно, Олю, не заводися. Нікуди він до тебе не піде…

І тут її перервав такий стукіт, я думала, що оглухну, аж далі чую крик:

– Сонечко! Поїхали кататися!

Ми виглянули з вікна і побачили.

Ми побачили копійку, як вона була на ходу, я не знаю. З копійки махав букетом польових квітів вчорашній кавалер Віри.

– Біжу, Дмитрику!, – і кума моя з такою прудкістю, яку неможливо уявити до її кілограмів, переодягнулася і вискочила до нього.

Я залишилася сама і добре, що я маю ключ від її хати, бо змогла закрити.

Так, сорок п’ять, то вже вік, але ж це не привід отак вестися на дуже неблагонадійну людину!

Та я б зроду в таку машину не сіла! Та в ній тільки капусту чи картоплю по селу возити з городу!

А кума сіла і поїхала на гриби…

Приїхала вона пізно, бо мусила прийти до мене адже в тій біганині забула ключі в хаті.

– Що ви так пізно?, – даю я їй свої ключі. – Пхали ту машину чи що?

– Так, пхали, бо там щось сталося, що вона не заводилася.

– Віро, ти мені лише скажи, де ти його такого собі на голову знайшла? Та тобі ще мало років аби отак своє життя марнувати! Та ти ніколи б не сіла в таку машину, я ж тебе знаю. Що з тобою?

– Все добре, не хвилюйся, – обійняла мене і поїхала.

Ну як все добре? Та на того чоловіка подивишся і на неї, то вже точно не все добре.

Я ні не спала, бо ж чи жива вона, чи здорова?

На наступний день прийшла до неї на роботу, а вона квітами торгує в кіоску.

Тільки вона мені почала розказувати, як то вона познайомилася з тим кавалером, як він тут-як-тут.

– Вірочко, я тобі заробив аж на цілу шоколадку!, – і протягує їй, навіть не «Світоч», а таке щось схоже на «Оленку».

Ну, я б кавалеру тією шоколадкою…

А Віра усміхнулася і подякувала.

Щось вони пошепотілися і ми знову залишилися двоє. Але клієнтів було багато, то Віра нічого й говорити не хотіла, чого ж то вона вже два місяці з отим Дмитром життя своє марнує.

Вирішила я прийти до подруги після робочого дня і одразу повести її на міцну каву, бо вона того потребує, а я тим більше.

Вже Віра двері закриває, як зупиняється чорний автомобіль, з нього виходить величезний букет троянд, за букетом Дмитро в костюмі та при метелику:

– Вірочко, ти моя доля, виходь за мене заміж, – простягає їй коробочку з перснем…

Віра в сльози, а я слова вимовити не можу, бо це якийсь розіграш.

Я ще стояла з роззявленим ротом, як подруга поїхала в ресторан.

А потім якісь сумніви закралися в мою душу, я ж Віру знаю роки.

Коли зустрілися, то я її прямо й спитала:

– Ти знала?

– Аякже! Він тоді такий букет купив, навіть не глянув скільки з картки зняло, сказав, що для шефа купує, а в самого руки білі і без мозолів… Але ж ти нікому нічичирк!

Та мовчу я, мовчу… Тільки вам, але ви нікому!

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page