От клянуся, я думала, що він зараз сяде навприсядки та почне соняшник просто на землю плювати.
В мене круглі очі, як тарелі від такого кавалера. Але вирішила спитати, чим же він заробляє на життя.
– Та то там, то сям, може вам ремонт треба зробити, то я можу, знижку вам зроблю, – казав, а очі так по хаті забігали, що я сказала чоловікові змінити замки в квартирі.
– Мироне, наші замки можна відкрити запросто, а у мене там золоті зуби в серванті, ще бабусині, та й складаю я на купку. Ти ж знаєш, бо ж донька на виданні!
Погостювали, на славу. Я на наступний день та до куми:
– Ти кого мені в будинок покликала? Та він вже все обшукав очима і прийде ввечері!
– Спокійно, Олю, не заводися. Нікуди він до тебе не піде…
І тут її перервав такий стукіт, я думала, що оглухну, аж далі чую крик:
– Сонечко! Поїхали кататися!
Ми виглянули з вікна і побачили.
Ми побачили копійку, як вона була на ходу, я не знаю. З копійки махав букетом польових квітів вчорашній кавалер Віри.
– Біжу, Дмитрику!, – і кума моя з такою прудкістю, яку неможливо уявити до її кілограмів, переодягнулася і вискочила до нього.
Я залишилася сама і добре, що я маю ключ від її хати, бо змогла закрити.
Так, сорок п’ять, то вже вік, але ж це не привід отак вестися на дуже неблагонадійну людину!
Та я б зроду в таку машину не сіла! Та в ній тільки капусту чи картоплю по селу возити з городу!
А кума сіла і поїхала на гриби…
Приїхала вона пізно, бо мусила прийти до мене адже в тій біганині забула ключі в хаті.
– Що ви так пізно?, – даю я їй свої ключі. – Пхали ту машину чи що?
– Так, пхали, бо там щось сталося, що вона не заводилася.
– Віро, ти мені лише скажи, де ти його такого собі на голову знайшла? Та тобі ще мало років аби отак своє життя марнувати! Та ти ніколи б не сіла в таку машину, я ж тебе знаю. Що з тобою?
– Все добре, не хвилюйся, – обійняла мене і поїхала.
Ну як все добре? Та на того чоловіка подивишся і на неї, то вже точно не все добре.
Я ні не спала, бо ж чи жива вона, чи здорова?
На наступний день прийшла до неї на роботу, а вона квітами торгує в кіоску.
Тільки вона мені почала розказувати, як то вона познайомилася з тим кавалером, як він тут-як-тут.
– Вірочко, я тобі заробив аж на цілу шоколадку!, – і протягує їй, навіть не «Світоч», а таке щось схоже на «Оленку».
Ну, я б кавалеру тією шоколадкою…
А Віра усміхнулася і подякувала.
Щось вони пошепотілися і ми знову залишилися двоє. Але клієнтів було багато, то Віра нічого й говорити не хотіла, чого ж то вона вже два місяці з отим Дмитром життя своє марнує.
Вирішила я прийти до подруги після робочого дня і одразу повести її на міцну каву, бо вона того потребує, а я тим більше.
Вже Віра двері закриває, як зупиняється чорний автомобіль, з нього виходить величезний букет троянд, за букетом Дмитро в костюмі та при метелику:
– Вірочко, ти моя доля, виходь за мене заміж, – простягає їй коробочку з перснем…
Віра в сльози, а я слова вимовити не можу, бо це якийсь розіграш.
Я ще стояла з роззявленим ротом, як подруга поїхала в ресторан.
А потім якісь сумніви закралися в мою душу, я ж Віру знаю роки.
Коли зустрілися, то я її прямо й спитала:
– Ти знала?
– Аякже! Він тоді такий букет купив, навіть не глянув скільки з картки зняло, сказав, що для шефа купує, а в самого руки білі і без мозолів… Але ж ти нікому нічичирк!
Та мовчу я, мовчу… Тільки вам, але ви нікому!
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота