– Ні, я не хочу його бачити! Зрозумійте, я не хотіла цю дитину!
– Мамочко, погодуйте сина, не залишатись же йому голодним! – строго сказала медсестра.
– Ні, він занадто багато приніс мені неприємностей. Мені не потрібен цей хлопчик! – я сховалася з головою, і відвернулася до стіни.
Жінка важко зітхнула, і забрала дитину.
До 30 років, я була самотньою. А потім, немов у казці, я зустріла ідеального чоловіка. У ньому не було жодного недоліку.
– Пощастило тобі Юлька! Сиділа, сиділа – зате висиділа!- говорили мої колеги.
Геннадій, був красивим, забезпеченим, інтелігентним чоловіком. Він буквально засипав мене подарунками та увагою. Коли я дізналася, що при надії, радість моя подвоїлася.
– Гена, я така щаслива! У нас буде малюк! Це чудово, правда? – посміхалася я.
– Так, чудово, – натягнуто посміхнувся чоловік. – Завтра підемо в РАЦС, напишемо заяву.
Після цієї розмови, я більше не бачила Геннадія. Я чекала його день і ніч, хвилюючись, що з коханою людиною сталося щось недобре. А потім з’ясувалося, що Генка був одружений, і виховував трьох дітей.
Геннадій, нічого не пояснював і не вибачався. Я довго не могла прийти в себе, перебуваючи в глибокій зневірі. У мене не було кращої подруги, якій я могла б поплакатися в жилетку, а лише колеги, які перешіптувались мені у слід.
Ці жінки недавно заздрили моєму щастю, а зараз відкрито раділи всьому що сталось. Тоді я вирішила, що ніщо не повино нагадувати мені про Генадія. Але не склалось
– Вітаю, Юля, у тебе син! Справжній богатир! – посміхнулася акушерка.
Після того, як я відмовилася годувати малюка, мене викликав заввідділенням. Сергій Володимирович, довго розповідав мені про долю залишених дітей, і про материнський інстинкт. Він не розумів як я можу на таке зважитись узагалі.
Рано вранці, я тихенько одяглася і втекла, я хотіла побути в тиші і не бачити невдоволених поглядів.
Вдома я трохи заспокоїлась і заснула. Прокинувшись серед ночі, я почала шукати свою дитину. Довго не могла зрозуміти де я і чому малого не має поруч.
– Що ж я накоїла, – бриніло в голові, – Швидше, він же там геть один.
Я повернулась на таксі. Була 5 ранку, двері всюди на замку. Цілу годину я стояла під дверима, і як тільки вони відкрилися, полетіла шукати своє маля.
– Де він? Де мій син? – волала я.
– Юля, заспокойся! Підемо в кабінет. Ти де була цілу добу, хто дозволив тобі піти?
– Я хочу забрати дитину, дайте мені хоч погодувати його, – заплакала я.
– Все таки прокинувся материнський інстинкт? Це добре! – посміхнувся чоловік. – Іди в палату, тобі принесуть дитину.
Побачивши сина, я заплакала. Він був такий крихітний і безпорадний, я не розуміла, як я могла навіть думати про те, щоб залишити його. Після годування, малюк заснув у мене на руках, я попросила не забирати в мене дитину. Сина я назвала Дімою, в честь свого батька.
Моєму Дмитру, зараз 15 років. Я люблю свого сина і з ним моє життя заграло іншими барвами і набуло глибини і сенсу . Діма, зробив мене щасливою жінкою, кожна мама зрозуміє, що саме я маю на увазі.
Зараз я рада, що в моєму житті був Геннадій, адже якби не він, я можливо б і не пізнала радість материнства.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.