Я стількох людей підняла аби мені чоловіка знайшли, що не перелічити і потім всі ці люди розносили плітки про ту подію. А що я інакше могла подумати, коли він трубку не бере?

Ми з Орестом одружені п’ятнадцять років і він нас завжди забезпечував з дітьми. Я знала тільки те, що опікуватися ним та дітьми і це теж велика праця, я вам скажу. Поки Орест ще був без посади, то я не дуже переймалася тим, де він затримується, чи їздить з друзями на рибалку.

Але як тільки стала у нього краща посада і більше роботи, то я вже той процес починала контролювати, а як інакше? Отак перестанеш чоловіка пильнувати і скоро якась його до рук прихопить, тому у мене був підхід до усіх секретарок Ореста і я знала все, що у них на роботі коїться і хто на мого чоловіка дивиться надто прискіпливо. Бувало й таке, що таких заглядальниць скоро звільняли.

Я знала, що моєму чоловікові треба – смачно їсти і не турбувати нічим, я так і робила, як мене вчила мама.

– Доню, чоловіка треба опікати, керувати так, аби він нічого не помічав.

І я так і робила, тому щасливо ми прожили всі ці роки, заробили і на квартиру і на машину, ще й дачу в придачу.

І ось ні з того, ні з сього, мій чоловік не бере слухавку. Я телефонувала до нього весь вечір. А тоді вже обдзвонила всіх його колег, дуже прискіпливо допитувалася секретарку. Але всі вони були одноголосні – був на роботі і поїхав, як завжди, змін ніяких не помітили в ньому, звичайний день звичайного начальника.

Знаєте, я вже не від однієї подруги чула, що так без «до побачення» чоловіки йдуть до когось і я не могла повірити, що мій чоловік таке вчинив зі мною? Та я б ніколи не робила ніякого скандалу, якби він таке вчинив, бо ж і стіни мають вуха і що б про мене тоді люди казали? Я б порядно і спокійно себе повела, акуратно б зібрала його речі, бо ж потім інша жінка те буде розпаковувати і про мене думатиме, що я ніяка господиня і тому він від мене пішов.

Але ж я знаю, що у нього нікого нема, тому сталося щось непоправне. Я вже на вуха поставила значущий чин в поліції, щоб людину шукали, до мене приїхала його мати і ми обоє до ранку не склепили очей, все сиділи біля телефону. і щоб ви думали було далі?

На світанку їде машина мого чоловіка в супроводі поліцейської, ми зі свекрухою на вулицю вибігли і голосимо…

А тут відкриваються двері і такий мій Орест виходить, аж сірий…

– Ану до хати, – як буркне.

А в квартирі вже таке мені почав говорити, що я не розуміла, до чого тут та балачка.

– Раз в житті хотів просто відпочити без вашого контролю, просто порибалити на озері з давнім другом, ми сто років не бачилися. Все купили, що треба, лиш стало клювати, а тут поліція. Ти чим взагалі думала?

– Я за тебе переживала, – я нічого не розуміла, чому він так себе веде і говорить зі мною таким тоном.

– Тому я тебе більше не потурбую, – сказав він і почав отак кидати в валізу речі, кидати, розумієте?

– Ти як речі складаєш, – вже я не витримала, – що про мене подумають? Як ти будеш виглядати на роботі в такому пом’ятому?

А він на мене як глянув – кинув валізу і з хати. Ми зі свекрухою за ним та приговорюємо, а він не слухає і як рвоне геть, аж курява здійнялася.

Тепер люди мене носять в зубах. І кожному я маю пояснити, що то насправді відбулося і що, очевидно, у Ореста щось із нервами, раз він зараз орендує квартиру і їсть мівіну. Я вже говорила з його керівництвом аби дали йому відпустку, бо з такою роботою геть він на себе не схожий. Нічого, я перечекаю це, бо у нього вже таке було. Я жінка мудра і терпляча, і все у мене буде гаразд, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page