І не просто сукню, а таку сукню, про яку мріють темними одинокими ночами, коли в житті було «якби». Така сукня, яку вдягають хіба на червону доріжку, а не виставляють у вітрині великого гіпермаркету. Таку сукню запирають в шафі, обкладають ладаном і вересом, а, коли зовсім стає тоскно в житті, то одягають і йдуть світ за очі.
– Що ти стала, як вкопана, – пробурчав чоловік, – Що за сукні шиють, ні з заду, ні з переду і якісь шнурочки. В такій в церкву не підеш на Великдень.
Я зітхнула і пішла за чоловіком, який продовжував бурчати, що мода берегів не бачить, а ще коштує те чудо в пір’ях певно більше, ніж його зарплата за пів року.
Того вечора я зачинала з мрією, що я в тому платті спускаюся з височенних сходів. А внизу стоїть Рет Батлер і не зводить з мене закоханого погляду.
На наступний раз я пішла з подругою в магазин, найкращою подругою. Ми мали купити щось до чаю, бо у нас були суботні посиденьки, коли ми згадували молодість і втішали одна одну, що не такі вже наші роки й великі.
– Навіть не думай, – сказала мені найкраща подруга, коли я знову стояла, як вкопана перед вітриною, – По-перше, ти в неї не влізеш, а по-друге, в твоєму віці такі сукні носити – моветон. А, по-третє, ти знаєш скільки гречки і олії можна на такі гроші купити?
Я слухняно плелася за подругою слухати, які у неї діти, онуки і чому цього року треба було садити цибулю, бо ціни просто космічні.
Серед тижня ми пішли в магазин з донькою.
– Мамо, ти що як маленька? Навіщо тобі така непрактична сукня, тим більше, що замість неї може тобі підійти отой жакетик і ось ця спідниця, вони тобі все прикриють, а сукня лише підкреслить. Ого! Скільки? Скільки? Мамо, ти можеш нам такі гроші позичити, ми заплатимо за рік оренду квартири!
Я слухняно пленталася за донькою, несучи пакет з гостинцями для онуків. Слухала, що в моєму віці вже треба навчитися бути реалісткою, а найкраще турбуватися про безсмертну душу, а не про моє немолоде єство.
Наступного разу я йшла на закупи з мамою, вона бубніла про те, що требу купувати все на ринку, бо все свіже, а не втридорога в супермаркеті, де можуть підсунути бозна-яке.
– Що ти там застрягла? Я не маю часу отут стояти з тобою та витріщатися на вітрину. У мене серіал скоро, а батько твій нетерплячий з вечерею! Забудь ти за ці сукні, вони не для таких як ти. Знай своє місце. Будь попри люди. Що я тебе все життя вчу?
Я несла за мамою важкі пакети і слухала про те, що всюди ту людину намагаються обдурити і подати за яскравою упаковкою щось як не свіже, то непрактичне дрантя.
А потім я знову стояла перед вітриною, хоча мала бути на роботі. В голові дзвенів голос бабусі: «Ніц собі не жєлуй», а я рахувала скільки кіло гречки і олії я можу купити за таку сукню.
Я попленталася додому і не прийшла на роботу. Всі подумали, що у мене просто нерви, бо я мовчала і з очей у мене текли струмки.
Рідні то мене розраджували, то казали, що не гоже такій дорослій жінці так капризувати через непотрібну дорожезну сукенку, в яку я навіть не влізу.
Я кивала ствердно головою, що вони абсолютно праві. Але хіба від цього легше?
Знати, що вже нічого не вернути, що час пробіг і ти в житті ніколи не одягнеш щось подібне, безбожно дороге і непрактичне?
Чоловік повіз мене на води. Я була серед краси, вдихала пахощі осені і дивилася на свого чоловіка, а бачила того хлопчака, якого полюбила багато років тому.
Плаття в вітрині більше не було.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
