Я стояла на порозі із двома сумками, а мама все ніяк не пропускала мене в квартиру. Ніби не розуміла, чого то я з’явилась і що власне хочу. Зрештою, коли я спробувала зайти в свою кімнату вона аж підскочила: “Тихше, дитина спить, ще розбудиш мені”. Тут уже моя черга прийшла дивуватись, яка то дитина у матері з’явилась.
15 років тому моя мама вийшла заміж вдруге і в нашому домі з’явився Олексій. Скажу одразу, що стати мені татком він навіть не намагався. Жили ми із ним ніби, як паралельними світами.
Мама ж у другому шлюбі несподівано знайшла своє щастя. Мій добрий і завжди спокійний тато ніколи маму не влаштовував. Пам’ятаю, як вона влаштовувала сцени, а тато брав куртку і йшов із дому:
— Повернусь, коли ти заспокоїшся. Можу зайвого наговорити.
Ну а Олексій людина інша. Запальний, емоційний. Він відстоював свою думку у найдрібніших побутових питаннях і чекав, що у домі все буде по його.
Мама часто хлипала, говорила, що вижене його, але як тільки бачила, то танула і все прощала. Забувала. Так і живуть оці 15 років, на високій ноті, мов струни натягнуті.
Олексій був одруженим, у першому шлюбі залишилась донька. Знаю, що мав він квартиру і залишив усе що було тій жінці і донці. Частина його зарплатні також ішла в ту сім’ю, адже доньку він не забував ніколи.
Ми ж із мамою успадкували татову квартиру разом із бабусею. Згодом, коли моєї бабусі не стало, свою частку вона відписала мені, тож ніби як вийшло, що я маю більшу половину нашої двокімнатної квартири.
Але, ось що цікаво, коли я заміж вийшла і ми із чоловіком після весілля залишились у мене, мама і Олексій попросила нас звільнити їхню територію:
— Ви молода сім’я. Чого вам під нас підлаштовуватись? Будуйте своє життя окремо. Медовий місяць під одним дахом із батьками не те щастя, яке потрібно молодим.
Тоді ми робили ремонт у чоловіковій кімнатці в гуртожитку, тож переїхали швидко. Скажу чесно, в мені не було жодної думки про поділ нашого із мамою житла.
Десять років ми орендували квартири, тепер, нарешті вже, взяли власну квартиру на виплату, але я навіть не задумувалась над тим, що є власницею більшої половини квартири де живе мама.
Такі думки прийшли мені в голову нещодавно. Після того, як я спробувала кілька ночей побути вдома, бо ж у нашій квартирі чоловік із братом заливали підлогу у кількох кімнатах і спати було просто ніде.
Я з двома торбами прийшла до квартири у якій виросла, але зайти так просто не вийшло, мама стояла на порозі і не впускала мене.
Зрештою. коли я все ж пройшла всередину і захотіла залишити речі у власній кімнаті, мама аж підскочила:
— Тихо, не розбуди дитини.
Я дуже здивувалась, ну про яку дитину мова, звідки? Мама ж спочатку ніяк не хотіла коментувати того, хто ж саме спить у моїй кімнаті. “Нащо тобі” – казала так, ніби то мене не стосується. Але, все ж, їй довелось розповісти.
Виявилось, що донька мого вітчима поїхала на заробітки із мамою своєю, а доньку свою, онучку Олексія, залишила на діда. Тепер моя мама не тільки турботлива дружина, але й дбайлива бабуся чужій онуці:
— Неля вчиться ночами. Їй 16, а така ціленаправлена, просто чудо. От і прокидається після обіду. Ось, ліниві варенички її улюблені приготувала і борщик зварила, пампушок напекла. Ти не попередила, я на тебе не розраховувала порції. Ну, але якщо голодна, то я трішки можу тебе погодувати.
Я так і сіла. Тобто, я квартиру в кредит узяла, жила стільки років на орендованих, а тут у моїй кімнаті онука вітчима житиме? Ще й я залишитись права не маю, бо “дитина вчиться і тобі ніде”.
Повернулась у свою нову квартиру, все розповіла чоловіку. Наступного ж дня повідомила маму, що вирішила продати свою частку у нашій квартирі:
— Мені гроші потрібні, мамо. Або ти купуй, або давай продавати і розділяти майно.
Що тут почалось! Мама голосить, каже, що я рідну неньку виставляю на старість на вулицю. Олексій безапеляційно заявив, що в такому випадку переїде у квартиру своєї доньки разом із онукою. Для моєї мами місця у тому житлі немає, тож у випадку, як я таки на своєму стоятиму, вони розлучаться.
Мама просить мене зглянутись, бути людиною і не руйнувати її життя. Говорить, що не очікувала від мене подібної бездушності.
А я вже й сама розгубилась. Емоції зійшли і я вже бачу перед собою розгублену жінку за 60 у якої забирають дім в якому вона все життя прожила.
Скажіть, як же мені бути? Забрати те, що мені належить, чи все ж вчинити по-людськи забувши про справедливість?
Головна картинка ілюстративна.
