Я стояла перед старою хвірткою, тримаючи в руках ключ, який уже давно не повертався в замку без зусиль. За спиною гудів мотор машини, а в голові – слова доньки: «Величезні гроші. Це мінімум, щоб врятувати цей дім».

Її голос тремтів від напруги, коли вона розкладала кошторис на старому кухонному столі. Але я не могла уявити, як віддам цей будинок, де кожен куточок шепотів спогади про нашого батька, про наше дитинство.

Іван, мій син, вигукнув: «Це наш дім, Олю! Ти не можеш його продати!» – і грюкнув дверима, залишивши нас у тиші, яку розривав лише скрип старої підлоги.

Той момент, коли сім’я опинилася на межі розколу через цеглу й дерев’яні балки, став найгострішим у нашій історії. Але я знала: якщо ми втратимо цей дім, ми втратимо щось значно більше.

Я стояла біля вікна у вітальні, дивлячись на сад, який колись був нашою гордістю. Яблуні, що ми з Григорієм посадили, коли одружилися, розрослися так, що їхні гілки вже торкалися даху другого поверху.

Раніше щовесни ми разом обрізали їх, сміялися, коли яблука падали нам на голови. Тепер сад виглядав занедбаним – після того, як Григорія не стало, я не знаходила в собі сил узятися за секатор.

Скрип підлоги за спиною змусив мене обернутися. У дверях стояла моя донька Марія – як завжди, бездоганна у своєму діловому костюмі, хоча сьогодні була неділя. Її рухи були чіткими, але я помітила, як вона нервово поправляє зачіску – стара звичка, що видавала її хвилювання.

– Мамо, ти готова? Богдан скоро має приїхати, – сказала вона, перевіряючи щось у телефоні.

– Так, доню. Я заварила чай, – відповіла я, рухаючись до кухні. Там усе залишалося таким, яким було за життя Григорія: потерта клейонка на столі, яку він називав «ще цілком пристойною», старий буфет із тріснутим склом, де ми зберігали наші улюблені чашки.

Кожна з них мала свою історію – від поїздки до Львова до подарунка від сусідів на річницю.

За вікном почувся звук двигуна. Я виглянула й побачила, як Богдан паркує свою стару синю автівку біля калітки. Вона вже давно потребувала фарбування – колись ми з Григорієм щороку її освіжали, але тепер фарба облупилася, оголюючи іржавий метал.

Богдан ішов доріжкою, зсутулившись, засунувши руки в кишені потертої джинсової куртки. У свої сорок три він усе ще здавався мені хлопчиком, особливо поруч із виваженою Марією.

– Привіт, родино! – гукнув він, переступаючи поріг.

Його голос був теплим, але в очах я помітила втому. Це була наша перша зустріч у цьому домі після того, як ми попрощалися з Григорієм три місяці тому.

Ми сіли за стіл. Я розлила чай у чашки з квіточками, які Григорій колись привіз із ярмарку. Марія дістала теку з документами – вона завжди була готова до серйозних розмов.

– Я все проаналізувала, – почала вона, розкладаючи аркуші. – Дім у критичному стані. Дах протікає, фундамент тріщить, електрика стара, як світ. За моїми підрахунками, ремонт обійдеться щонайменше в 400 000 гривень.

Богдан скривився, ніби йому наступили на ногу.

– І що ти пропонуєш? – запитав він, крутячи в руках ложечку.

– Продати, – чітко відповіла Марія. – Район престижний, земля тут дорога. Навіть із урахуванням стану будинку ми можемо виручити пристойну суму. Розділимо на трьох – вистачить на багато що.

– Продати? – Богдан різко поставив чашку на стіл, і чай виплеснувся, залишивши темну пляму на клейонці. – Це наш дім, Маріє! Ти уявляєш, що це означає? Ось тут, – він показав на дверний одвірок, – тато малював наш зріст.

Ось, дивись: «Маша – 6 років», «Богдан – 4 роки». А на горищі досі стоїть мій старий велосипед – той, на якому я ганяв, поки не впав і не розбив коліно. Пам’ятаєш, як ми грали в «шпигунів» і ховалися за шафою у коридорі?

Марія стиснула губи.

– Богдане, ми вже не діти. У мене двоє синів, їм скоро вступати до університету. Ці гроші могли б забезпечити їхнє майбутнє.

– Тобто все зводиться до грошей? – Богдан підвищив голос. – Тато казав: «Дім – це не просто стіни, це серце сім’ї». А ти хочеш це серце продати за якісь папірці?

– Не смій звинувачувати мене в бездушності! – Марія різко встала. – Думаєш, татові було б приємно бачити, як його дім розвалюється? Як дах тече, як шпалери відвалюються? Він вкладав у цей дім усе своє життя, а ти хочеш залишити його гнити через якісь сентименти?

– Сентименти? – Богдан грюкнув долонею по столу. – Ти називаєш це сентиментами? Пам’ятаєш, як ми з татом майстрували шпаківню в саду? Як він учив мене грати на гітарі на цій самій веранді? Як ми всією родиною сиділи тут і співали?

Марія зблідла.

– О, звичайно, ти – татів улюбленець, його музикант! – Її голос тремтів. – А я в цей час зубрила підручники, працювала, щоб оплатити своє навчання. І коли мені потрібна була допомога з першим внеском за квартиру – де був тато? На твоєму концерті, звісно!

– Досить! – мій голос, тихий, але твердий, розірвав напружену тишу. – Ваш батько любив вас обох. По-своєму, але однаково. Не треба виливати один на одного старі образи.

Але вони вже не слухали. Слова лилися потоком, відкриваючи образи, які ми всі намагалися приховати.

– Знаєш, чому тато завжди був із тобою? – Марія майже кричала. – Бо ти був вічно недужим, вічно потребував уваги! А я мусила бути сильною, бо я старша. І зараз те саме – я змушена думати про реальність, поки ти мрієш про минуле!

– Я – мрійник? – Богдан схопив свою куртку. – Тоді вирішуй усе сама. Продавай, роби що хочеш. Тільки не приходь до мене, коли зрозумієш, що позбулася не просто будинку, а частини себе!

Він вибіг із дому, грюкнувши дверима. Посуд у буфеті задзвенів, а я машинально витерла пляму чаю на столі. Марія стояла біля вікна, дивлячись услід машині брата. Її плечі ледь помітно здригалися.

– Я піду до сусідки, – тихо сказала я. – Повернуся за годину.

Залишившись сама, Марія бродила по дому, ніби вперше його бачила. Вона помічала кожну дрібницю: тріщину на стелі в спальні, відійшовші шпалери в коридорі, скрипучу дошку в передпокої. Дім ніби благав про увагу, і це дуже її непокоїло.

У кабінеті батька вона зупинилася. На столі лежали його креслення – він був інженером, але музика завжди була його пристрастю. На полицях стояли ноти, які він підбирав для Богдана, і старі інструменти, які він лагодив.

Марія провела рукою по дерев’яній поверхні столу – тут вона колись готувалася до іспитів, а батько сидів поруч, мовчки підтримуючи її своєю присутністю.

Раптом її погляд упав на блискучий предмет на верхній полиці. Підставивши стілець, вона дістала стару металеву коробку з-під печива. Усередині лежала купка листів, перев’язаних вицвілою стрічкою, і зошит у твердій обкладинці. Мій почерк вона впізнала одразу – це був мій щоденник.

Вона вагалася, але цікавість перемогла. Відкривши зошит, Марія почала читати.

«…Гриша знову до ночі сидить із Богданчиком. Хлопчик уже тиждень із температурою, лікарі не можуть точно сказати, що з ним. Маша сердиться – у неї завтра контрольна, а в домі гамірно. Така доросла в свої тринадцять, моя дівчинка. Іноді я думаю, що ми занадто багато часу приділяємо синові, але Гриша каже: «Маша сильна, вона впорається. А Богдану потрібна наша підтримка»…

«…Маша принесла додому атестат – самі п’ятірки. Гриша обійняв її й сказав, що пишається. А потім шепнув мені: «Знаєш, я іноді боюся, що вона стала занадто самостійною. Може, ми помилилися, поклавши на неї стільки відповідальності?»…

«…Гриша всю ніч лагодив дах – знову протікав. Сказав: «Цей дім – це спадщина для наших дітей. Не в сенсі грошей чи стін, а в сенсі спогадів, тепла. Тут вони завжди відчуватимуть себе вдома»…

Остання сторінка була написана за місяць до того, як Григорія не стало: «Гриша вже майже не встає. Просить принести наші старі альбоми, переглядає фотографії. Сьогодні сказав: «Олено, головне, щоб діти не розлетілись коли нас не стане»…

Марія закрила зошит. Її очі пекли, але вона не дозволила собі заплакати. Діставши телефон, вона набрала номер брата.

– Богдане, – сказала вона, коли він нарешті відповів. – Приїжджай додому. Будь ласка.

Я знайшла Богдана в парку, на тій самій лавці, де ми колись гуляли з Григорієм. Він сидів, дивлячись на ставок, де плавали качки.

– Можна присісти? – запитала я, хоча знала, що він не відмовить.

Він мовчки посунувся. Ми сиділи, слухаючи шелест листя.

– Знаєш, – почала я, – твій батько дуже переживав за тебе, коли ти був маленьким. Ти часто хворів, лікарі лякали нас діагнозами. Я відчувала провину, що не можу тебе вилікувати. А Марія  рано стала самостійною, бо ми з татом були зайняті тобою.

– Провину? – Богдан повернувся до мене. – За що?

– За те, що не могли дати вам обом однаково часу. Марія завжди була сильною, але ми з батьком, мабуть, занадто на неї покладалися. А ти був нашою радістю, але й турботою.

– А про квартиру це правда? Вона просила допомоги? – тихо запитав він.

– Так. Але тоді ти готувався до конкурсу, і тато вважав, що ти потребуєш його більше. Потім він шкодував про це. Казав, що був несправедливим до Марії.

Богдан мовчав, дивлячись на воду. Його телефон задзвенів, і він неохоче відповів.

Голос Марії був хрипким:

– Приїжджай додому. Будь ласка.

Ми сиділи на веранді – там, де колись співали під гітару Григорія. На столі лежали старі альбоми і мій щоденник. Марія тримала фотографію, де ми всією сім’єю фарбували хвіртку.

– Я не знала, що тато так переживав за мою самостійність, – тихо сказала вона. – Думала, йому просто зручно, що я все роблю сама.

– А я не знав про квартиру, – відповів Богдан, дивлячись на знімок. – Вибач.

– Знаєте що? – Марія рішуче закрила альбом. – Давай складемо план ремонту. У мене є заощадження, я можу взяти частину витрат. Скільки там? Розділимо.

– У мене є друг, будівельник, – пожвавився Богдан. – Він може допомогти, візьме тільки за матеріали. І я сам можу дещо зробити – дах, наприклад.

Ми говорили до пізнього вечора, креслили списки, підраховували витрати. Коли стемніло, Богдан приніс взяв до рук стару гітару.

– Пам’ятаєш татову улюблену пісню? – запитав він у Марії.

Вона кивнула, і вони заспівали – не дуже чисто, не завжди в лад, але це було неважливо. Дім знову наповнився музикою. Світло від ліхтаря відбивалося в тріснутому склі буфета, а в саду шелестіли яблуні, які ми обіцяли обрізати наступної весни. Разом.