– То ти тільки салат і картоплю приготувала? А якісь цікаві закуски будуть? Ну, типу канапе чи свіжі фрукти? – запитала Ірина, оглядаючи мій стіл з таким виразом обличчя, ніби побачила щось зовсім неапетитне.

Я стояла там, у своїй кухні, з тарілкою в руках, і відчувала, як обличчя червоніє від сорому. Це був день народження мого синочка Максимка, йому виповнилося 5 років, і я старалася з усіх сил, щоб свято вдалося.

А вона, моя подруга, яка живе в розкоші, просто взяла і зіпсувала весь настрій одним реченням. Я ледь стрималася, щоб не сказати щось різке у відповідь.

– Ірино, я все робила сама, з душею. Фрукти зараз не в сезон, а канапе ну, я подумала, що діти більше люблять прості речі, як салати, картоплю, – відповіла я, намагаючись посміхнутися, але голос зрадив – вийшло якось напружено.

Вона тільки знизала плечима і відвернулася до дітей, які гралися в кімнаті. А я стояла і думала: як так можна? Ми ж подруги, чи ні?

Я звичайна перукарка в маленькому салоні краси в нашому районі. Працюю з ранку до вечора, фарбую волосся, роблю стрижки, слухаю історії клієнток про їхнє життя.

Мій чоловік Андрій – будівельник, він займається ремонтами в квартирах і офісах. Ми не бідуємо, але й не розкошуємо. Квартиру нам подарували батьки на весілля – стара двокімнатна в панельному будинку, з меблями, які частково залишилися від попередніх власників.

Ми намагаємося жити економно, бо маємо сина Максимка, якому потрібно все найкраще, але в міру наших можливостей.

З Іриною ми познайомилися саме в моєму салоні. Вона прийшла на зачіску – довге волосся, яке хотіла підрівняти. Сіла в крісло, і ми розговорилися.

Виявилося, що в неї син Артемко такого ж віку, як мій Максимко. Обидва хлопчики – п’ятирічки, активні, люблять гратися машинками і конструкторами.

Ірина розповідала про свій дім – великий будинок з садом, про чоловіка, який володіє мережею автосервісів, про свекрів, що мають бізнес з продажу товарів для дому.

Вона не працювала, тільки доглядала за домом і дитиною, але мала помічницю по господарству і навіть водія, який возив її по справах.

– Олено, ти повинна якось прийти до нас у гості з Максимком. У Артемка стільки іграшок – ціла кімната! Батьки постійно щось нове купують, я вже не знаю, куди все це складати, – сказала вона тоді, сміючись, поки я накручувала їй локони.

Я посміхнулася і погодилася. Думала, чому б ні? Діти пограються, а ми поговоримо про материнство. Так і почалася наша дружба.

Ми часто зустрічалися в парку, гуляли з хлопчиками. Іноді Ірина запрошувала нас до себе. Її двір був величезним – з гойдалками, пісочницею і навіть маленьким басейном улітку. Артемко мав купу іграшок: нові машинки, конструктори з тисячами деталей, навіть електричний квадроцикл.

– Дивися, Олено, це йому дідусь подарував на минулий день народження.  Артемку вже набридло, тепер хоче щось інше, – хвалилася Ірина, показуючи чергову іграшку.

Я дивилася і думала: як би мій Максимко зрадів такому. У нас вдома іграшок було небагато – те, що ми купували самі, або подарунки від родичів. Але я не заздрила, просто раділа, що син може погратися з новими речами в гостях.

Минулого тижня у Максимка був день народження. Ми з Андрієм вирішили влаштувати скромне свято вдома. Купили повітряні кульки, паперові шапочки для гостей, солодощі.

Я сама спекла торт – не двоярусний, як у ресторанах, але з кремом і прикрасами у формі машинок. Приготувала закуски: салати, картоплю по-домашньому, котлети, бутерброди. Запросили друзів – батьків з дітьми, бо наші знайомі – це родини, де діти товаришують з Максимком.

Ірина, звісно, була в списку гостей. Вона прийшла з Артемком, усміхнена, в новій сукні. Принесла подарунок – пакет з іграшками. Я подумала: круто, щось нове для сина.

Але коли Максимко розпакував, мені стало зле. Там були старі іграшки Артемка мій син ними грався, коли був на гостині.

– Мамо, це ж як у Артемка! – зрадів Максимко, не розуміючи, що це не нові речі.

Я посміхнулася сину, але всередині кипіло. Ірина навіть не заморочувалася – просто взяла те, чим її син вже не грається, і принесла як подарунок. Ми ж не жебраки! Можна було купити щось недороге, але нове.

Андрій помітив мою реакцію і шепнув:

– Олено, не переймайся. Головне, що дитина рада.

Але я не могла заспокоїтися. А коли Ірина подивилася на стіл і сказала те, про що я розповіла на початку, – про салат і картоплю, – то стало ще гірше.

– Ірино, я старалася, щоб все було смачно і по-домашньому. Діти ж люблять просту їжу, а не вишукані канапе, – відповіла я, намагаючись не показати образи.

Вона кивнула, але в очах було щось таке, ніби вона шкодує, що прийшла на таке “скромне” свято.

Гості розсілися, діти гралися. Максимко бігав з новими (ну, для нього новими) іграшками, Артемко приєднався. Я намагалася підтримувати розмову.

– Розкажи, Ірино, як у вас справи? Чоловік не планує розширювати бізнес? – запитала я, щоб змінити тему.

– О, так! Він вже думає про новий автосервіс у центрі. Гроші вкладає в обладнання. А я от думаю про поїздку на море з Артемком. Може, в Туреччину, все включено на двох. А ви кудись їдете цього літа? – відповіла вона, сьорбаючи чай.

Я ковтнула слину. Ми з Андрієм ледь назбирали на нові кросівки для Максимка – 1500 гривень.

– Ні, цього року вдома відпочиваємо. Може, на дачу до батьків поїдемо, – сказала я скромно.

Ірина посміхнулася співчутливо:

– Ну, головне – здоров’я. А гроші вони приходять і йдуть.
Легко їй говорити, коли в неї все є. Свято тривало, ми співали “З днем народження”, задували свічки. Діти сміялися, гралися в хованки по квартирі. Андрій розважав гостей жартами:

– Знаєте, чому будівельники завжди щасливі? Бо вони будують майбутнє! – сміявся він, і всі підхоплювали.

Але я весь час думала про той подарунок і коментар про стіл. Після того, як гості розійшлися, я поскаржилася Андрію:

– Чому вона так? Ми ж подруги. Могла б купити щось нормальне, а не старі іграшки.

– Олено, може, вона не подумала. Або в них так заведено – ділитися речами, – відповів він, миючи посуд.

– Ні, це просто скупість. Багаті часто такі – економлять на дрібницях.

Наступного дня я пішла на роботу, і клієнтки помітили мою задумливість.

– Олено, що трапилося? Свято ж було вчора, а ти сумна, – запитала одна з постійних, пані Марія.

Я розповіла про ситуацію, без імен.

– Ой, дівчино, то класика. Багаті думають, що їхні старі речі – це подарунок небес. А ти не засмучуйся, твоє свято було щирим.
Це трохи підбадьорило. Але скоро у Артемка день народження. Ірина вже запрошувала:

– Олено, приходьте обов’язково! Буде аніматор, клоун, великий торт від кондитера. Артемко чекає Максимка.

Я посміхнулася в телефон:

– Добре, Ірино, прийдемо. Що Артемку подарувати? Може, щось конкретне?

– О, та що завгодно. Він має все, але щось нове завжди радість.

“Щось нове”, – подумала я. А нам принесла старе. От думаю – може, повернути ті іграшки назад як подарунок? Або купити щось дешеве, але нове, за 100 гривень. Чи взагалі не йти, сказати, що захворіли?

Але ні, піду. Хочу побачити її реакцію. Додам деталей до свого плану: візьму ті самі іграшки, почищу їх, запакую гарно. І скажу:

– Це спеціально для Артемка, бо знаю, що він любить такі речі.

Нехай подумає. А на стіл подивлюся і спитаю:

– А фрукти свіжі? Бо не сезон же.

Звісно, я нікуди не піду і товаришувати з такою людиною більше ніколи не буду. Але мені і досі не зрозуміло, ну як вона так могла?

Це була відверта зневага, чи щось інше? Поясніть, бо я місця собі не знаходжу від усього цього.

Головна картинка ілюстративна.