Мені сорок п’ять років, двоє дорослих дітей, які зараз за кордоном. Ми з чоловіком живемо разом двадцять один рік і ось мене спіткала звістка, що має він іншу.
Чесно скажу, що спочатку було здивування, бо я вважала себе жінкою, яка робить все аби цього не сталося. Як то кажуть, і голова мене не болить, і спина не ломить.
І тут таке. Думаю спочатку: «Чого ж тобі, чоловіче, ще треба? В теплі, ситий, жінка не погана і туди ж?». Була образа, була, але саме на те, що я роблю купу зусиль аби та родина трималася, а воно висидиться на рботі, прийде в теплу хату, добре зїсть та виспиться і туди ж.
А далі мені мов камінь з душі впав, що не прийдеться більше біля плити прикутій бути. Не буде вічного питання «що зварити», не буде мені під вухом хропіти, я нарешті зможу жити сама в тиші і спокої. Може, й до дітей поїду, а що – коли ще світ побачу?
Кума, яку мені цю звістку принесла, прийшла ще ввечері мене підтримати, але дивиться на мене та каже:
– А ти чого така рада?, – питає.
– Та як не радіти, коли те, що мені вже спаскудилося та комусь придається за щастя? Хай жінка користується моїм Петром – мені не шкода.
– Ти заслабла?
– Ага, давно, двадцять один рік тому, а тепер попустило.
Та й почала я їй розповідати, що планую робити, як Петро піде. А вона лише пальцем крутить.
– Та жінки в твоєму віці ногами й руками хапаються, а ти отак віддаш?
– Всі мають мати в житті щастя. Найперше, я!
Вона пішла, а я почала згадувати всі рази, коли недоспала і недоїла, і сукні чи взуття нового не купила, бо треба було холодильник чи тарілки купити. І щоб отак в кінці мені сказали «Допобачення». Отаке життя, але вже пізно щось міняти, головне надалі жити так, як я собі намріяла.
Прийшов з роботи Петро і я йому прямим текстом сказала, що так і так, рада за тебе і йди на всі чотири сторони, я тебе не тримаю.
І що тут почалося! Божиться і клянеться, що нічого не було, а та жінка все придумала та його обмовляє:
– Наталочко, я люблю лише тебе, та нащо мені когось шукати? Ти в мене найкраща в світі! Та жінка щось придумала та говорить навмисно аби нас посварити! Я тобі в церкві клявся і вірності і тобі жодного разу не зрадив! Як ти могла таке про мене подумати? Та у нас діти, та у нас родина! Та я мрію з тобою зістарітися!
І так далі. І в такому ж дусі. І що мені тепер робити? Знову назад в ярмо, коли я вже собі придумала щасливе життя без нього? Я не знаю що далі – притягти ту жінку і поставити їх око в око? Але й таке робити я не хочу, бо то доволі гидко.
Не скажу, що я на сто відсотків повірила своєму чоловікові, що він мені був вірний, але щось таки в мені з полегшенням зітхнуло. Що мої старання не марні були, принаймні.
Але що далі? Знову так жити? Я реально не хочу з ним жити! Не хочу йому догоджати і стримувати свої емоції, коли ми сваримося.
Сказати, що їду до дітей і все тут залишити? А що казати дітям? Вони ніби й дорослі, але все одно мають якесь уявлення про родину і що я їм казатиму, коли у них будуть якісь непорозуміння в сім’ї: «перетерпи та пробач», а сама цього не роблю…
Зараз чоловік просто шовковий, цілує, дякує за їжу, обіймає… А мене це так дратує… А далі він ображається, що я дратуюся і я ще маю перепрошувати… Якесь замкнене коло.
Фото Ярослава Романюка.