Це ж треба так совісті не мати? Про онучку вона згадала! Вже одну має і хоче з іншою гуляти! Ще би за разом їх брала та вчила дружити.
Я б так не реагувала, якби не її синочок, який крутив голову моїй доньці десять років, а потім виявилося, що всі його відрядження, затримки на роботі, бо дуже багато роботи – то все чиста брехня.
Все дуже банально – молода співробітниця і вже й при надії.
Він би ще довго віднікувався, але Ангелінка приперла його до стіни і спитала:
– Вадиме, не роби з мене посміховисько і це вже не смішно.
– Люба, ти розумієш, що я вас дуже люблю і це була велика помилка…
Так. Спочатку стандартні запевняння, що нічого не хоче міняти, а та жінка отак випадково надула собі живіт. Випадково, він не хотів.
Звичайно, що Ангеліна відсудила і квартиру, і все інше, тому свекруха тоді ще так рот відкривала, що її дитинку пустили по світу:
– Він все своїм мозолем заробив. А ти все забираєш? Совість у тебе є?
Розумієте? У моєї доньки мала бути совість, а у її сина її аж забагато чи що?
Ангеліна не розказувала що там було за продовження тієї ситуації, але я вже ілюзій стосовно свахи не мала – просто лицемірна і все.
І ось пройшло більше року і вона згадала за онучку:
– Надіє, – каже вона мені, – Я знаю, що Марічка зараз в тебе живе та дихає в місті тими порохами. А у мене в селі і подвір’я велике, і річка близько, то хай би привезла ти мені малу. Та й Вадим би приїхав і побув з дитиною…
– Ти геть совість втратила, Любо?, – вже я не витримала, – Ти аж тепер за онуку згадала? Як ти хотіла мати онуку, то треба було добре синові пояснити, що таке тримати слово, що таке вірність. А тепер я маю дати тобі дитину аби ти її бавила разом з тією дитиною? Може, ти ще хочеш аби Марічка її бавила та була в одній хаті з тою жінкою? Ти хоч щось собі розумієш в тій голові?
А вона далі, що тато має право бачити дитину.
Має. Тато. Але не Вадим, бо який він тато?
Тато – той, хто любить, захищає, підтримує та оберігає свою дитину, а не той, що її лишає, бо отам збоку є якась жінка з кращими формами, молодша чи красивіша.
От що мав зробити Вадим і кожен чоловік.
Я не думаю, що тут є якесь неймовірне зусилля. Якщо ти перед Богом і людьми кажеш, що береш цю жінку собі в дружини і маєш перед нею певні зобов’язання.
За ввесь цей час, що вони не разом, Вадим лиш раз прийшов на день народження до Марічки і все.
Я не чула аби він просив Ангеліну про те, що хоче брати дитину до себе.
Марічка вже все розуміє, бо дитині вісім років.
– Тато мене зовсім не любить, – питає вона мене, а я просто не знаю, що відповісти і брешу!
Брешу заради того зрадника. Кажу, що тато поки поїхав на заробітки і тому її не бере гуляти.
Але ж ми в одному місті з Вадимом, Марічка може його й на вулиці побачити. І що тоді робити?
Це, що теж я маю пояснювати? Я маю говорити дитині всі ті неприємні слова?
Я не хочу. Я не хочу бачити, як її очі наповнюються слізьми.
Ні. Я не хочу аби Вадим вертався в родину, бо бачити його не можу.
Просто люди мають добре думати, що вже нема вашого «хочу» – забудьте. Якщо не готові до цього – то не створюйте родини.
Фото Ярослава Романюка.
