fbpx
Історії з життя
Я свій материнський обов’язок виконала, — цілком серйозно сказала жінка, — виховала тебе до повноліття. Тепер твоє життя мене не стосується. Ти маєш місяць, щоб з’їхати з квартири

Марина втомлено відкинулася на спинку дивана. День був по—справжньому важкий: чотири пари в інституті, консультація з приводу дипломної роботи і, на десерт, підробіток у кафе.

Адже ще три роки тому життя здавалося таким безхмарним! Простора квартира в центрі міста, де дівчина жила з сім’єю, кишенькові гроші. Батьківська любов. Ну, принаймні, вона так думала.

І яким же було її здивування, коли наступного дня після вісімнадцятого дня народження, мама дівчини заявила:

— Я свій материнський обов’язок виконала, — цілком серйозно сказала жінка, — виховала тебе до повноліття. Тепер твоє життя мене не стосується. Ти маєш місяць, щоб з’їхати з квартири і почати повністю себе забезпечувати.

— Чому? — Марина навіть не могла знайти потрібних слів, щоб точніше сформулювати запитання. Але жінка чудово розуміла, що саме цікавить доньку.

– Я ніколи не хотіла мати дітей. Твій батько, можна сказати, змусив мене, грозив розлученням. У мене немає материнських почуттів, я абсолютно байдужа до тебе. — Галина знизала плечима і посміхнулася, дивлячись на вражене обличчя доньки. — Але ж тобі ніколи нічого не бракувало, хіба не так?

Після тієї розмови мама й донька більше не бачилися. Ні, Марина робила спроби, але… Її ігнорували. Галина навіть відмовлялася розмовляти з нею по телефону, надсилаючи рідкісні смс із привітаннями на день народження та новий рік.

Дівчині було важко. Дуже важко. Щоб випадково не зустрітися і не зловити байдужий погляд найдорожчої для неї людини, Марина перевелася в інший інститут, за сотні кілометрів від рідного міста. Вона спала по кілька годин на добу, щоб встигати вчитися та працювати! Адже дівчина частину заробітку відправляла матері, в рахунок, так би мовити, «доччиного» боргу.

Минали роки. Марина успішно захистила диплом, влаштувалася на хорошу роботу, вийшла заміж. Народила двох дітей, яких любила більше за життя. І тут в її розмірене життя увірвалося минуле.

Її знайшла матір. Так, через стільки років жінці закортіло поспілкуватися. Вона вже і дзвонила, і надсилала доньці смс. А коли дізналася про онуків, взагалі почала вимагати у Марини, щоб та з усією своєю родиною приїхала у гості. І Марина приїхала. Однак зупинятись у колись рідному домі не збиралася, зняла номер у готелі.

На першу зустріч дівчина прийшла одна, аж надто їй хотілося побачити, що саме так змінило ставлення матері до неї. Чоловік із дітьми попрямували до місцевого парку розваг, просто щоб не заважати розмові.

Галина накрила на стіл, приготувала подарунки онукам. І поводилася так, ніби й не було всіх цих років повного ігнорування, ніби вони бачилися лише вчора. От тільки Марина на старання матері дивилася з холодом у очах.

Зустріч Галини з онуками відбулася наступного дня. Хлопчики поводилися досить скуто, вони зовсім не знали людину, що так активно набивається їм у родичі. Та вони навіть голосу своєї «бабусі» ніколи не чули! І жодні іграшки цього не змінять!

Жінка була явно незадоволена ставленням дітей, але вголос нічого не говорила, лише запросила прийти завтра. На що Марина, переконавшись, що сім’я вийшла з під’їзду, запитала:

— Ти отримувала мої перекази?

— Так, — здивовано відповіла жінка. – А до чого тут це?

— Із онуками познайомилася?

— Що ти хочеш цим сказати? — Почала дратуватися Галина, відразу ж нагадуючи колишню себе.

— Нічого особливого. Тільки те, що я виконала свій доччин обов’язок, і бачити тебе я більше не хочу.
Марина спокійним кроком спускалася сходами, жодного разу не озирнувшись. Вона відчувала, що більше нічого нікому не винна.

Olena Dіdik.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page