fbpx

Я свого сусіда Петра розкусила давно і називала лише його так – Артист. Його дружина Марія не раз до мене прибігала, щоб дати їй гусячий жир аби спину натерти, бо прихопило бідного

– Маріє, що ти віриш? Та то такий Артист, тільки хоче нічого не робити та з чоловіками біля кафе сидіти.

Але де вона мені вірила. Роботяща була Маруся така, що й не передати, а господиня яка! Але як взяла собі до голови, що в Петра спина, то всю господарку на себе взяла – в стайню вона, на поле вона, мішки тягати – вона. Просила мене не раз помогти. Але я їй казала:

– Вийде Петро твій на помі я і я вийду.

І тільки так, але часто було, що Петра не було і я йшла додому. А що? Вона мені сусідка і то не подруга чи кума, має чоловіка і діти з онуками, а я маю спину гнути?

І от результат – пішла на грядки сапати і так там і впала. Лише надвечір вийшов Петро на город, бо вечері не було, от і знайшов її там.

Хоч і плакав за нею, але я його зовсім не жаліла. Той Артист був сам собі на умі, в обід лягає спати, бо у нього режим, а потім совається по подвір’ю легенько, бо у нього спина. А Марусі вже й нема, хоч собою гонила добре.

Я якось заходила до нього аби він щось думав чи буде копати город, щоб дітей кликав, щоб з коровою та свинею щось робив, а він просто попродав та й усе.

А мені яке діло? У мене свої діти і свої онуки, то я ще буду про цього Артиста думати? Я краще буду за Маріїну душу молитися.

Якщо чесно, то я думала, що його діти до себе взяли, бо біля дороги й стежки не було, вся обора снігом засипана і світла я теж не бачила, бо й не заглядала туди. І ось чую, що поночі вже і хтось в хату ломиться:

– Відкрий, Наталко, то я, Петро, врятуй, бо замерзну.

Зайшов в хату, зарослий, на собі ціла гора одягу. От тобі й не думати про майбутнє – дрова спалив і не мав чим грітися, от і прибіг до мене.

– Сідай, – кажу йому, – зараз води нагрію та покупаєшся і поїси.

У мене з сина був одяг, то дала йому переодягтися і поки він наминав думала про те, що з цим Артистом робити.

– Ти, Петре, як хочеш смачно їсти. то будеш й робити, бо я не твоя Марія і в хребет не вірю. Так, що завтра зранку до стайні і вичистиш і їсти даси, а там у мене ще купа роботи по господарці.

Він так прицмокував, що й не чув нічого, що я кажу, але я його розбудила о шостій годині і він мусив встати.

Звичайно, що жалівся на спину, але все зробив. Отак ми й зиму удвох перебули. Я йому спуску не давала і потроху з нього стала людина, бо як хоче смачно поїсти, то треба й попрацювати.

Люди вже нас так в зубах носили, що я старша та маю молодого чоловіка, але в очі мені ніхто нічого не казав, бо би отримав таку відповідь, що би не відмився довіку.

А далі й діти до тієї дивоти долучилися. Раптом згадали Петрові діти, що батька треба до себе взяти, а мої почали говорити, що й мені пора їхати зі своєї хати, бо зими довгі, а я вже не молода. А я тоді на Петра глянула і кажу:

– Як ти будеш поруч, то я не лише цю зиму перезимую. А ти що скажеш?

– І я так кажу, Наталко. Куди я буду їхати?

І отак ми живемо. Думаю, що він чує за собою, що не беріг Марійку, бо якби не так себе леліяв, то й би жінка довше пожила. Але, що вже зробиш?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page