Ми одружені сімнадцять років, але якби я знала, що він так страждає в цьому шлюбі то чи тягла б я далі цю валізу без ручки?
– Нащо ти таке кажеш?, – спитала я його за столом при всіх, адже він добряче пройшовся по нашому шлюбу.
– Та от, як одного від шлюбу врятую, то точно в рай попаду, – почав самовдоволено сміятися Руслан.
– В рай може й попадеш, але не додому, – кажу я.
– А це чого?, – закліпав він очима.
– Як чого? Ти ж мене так описуєш і наш шлюб, то ж прогнозовано.
Я встала з-за столу і пішла геть, гості ще шушукалися, але я вважала, що кожна жінка з-за того столу мала встати і піти геть, хоча, свекруха мало не просльозилася з того опису сімейного життя.
– Марто, я ж жартував, – наздогнав мене він біля дверей.
– А я не жартую. З мене годі, – відповіла я.
Може, я й втратила фігуру після двох дітей, і краса туди ж ділася, бо ж все найкраще для них, а собі останній, а мене он як поцінували?
Так, наче дитину на світ привести, то раз плюнути.
Та й описував чоловік життя без грошей і розваг, але це було якраз моє життя, а не його!
Він собі й з друзями зустрічався, вволю спав, вволю їв, нічим не турбувався окрім ціни на бензин.
Я навіть ніколи не питала скільки він заробляє, завжди вміла на його і свої гроші забезпечити побут, у мене ніколи не було такого, щоб я у когось позичала, у мене завжди було відкладено на екстрені випадки.
І це він подавав, що жінка чоловіка без копійки лишає, готує лише те, що дітям, весь світ крутиться навколо дітей.
Ну, знаєте, а навколо чого має крутитися світ, як не навколо тих, кого безмежно любиш? Може, я маю навколо сусідки крутитися, бо він за нею шию гне?
Я ж усе для них, я ж його нічим не турбую, бо знаю, що з роботи втомлений, я в село до батьків сама їду, дітей прошу бути тихо, як батько приходить і його не турбувати, а йому те все, бачте, нестерпно, він й іншому буде заказувати аби так не жилося.
М’ясо одне виїдає та що не скаже приготувати, то я виконую, ніколи після себе тарілку не помиє і мучиться, бідненький, певно на дивані сидіти та в комп’ютері грати.
А я ще так на це родинне свято йшла з думкою, що нарешті розвіюся, бо все кухня і робота, а воно он як мені весело.
А ще уявила, як він вже без мене ще наше особисте життя описує, то вже й стриматися не могла. Прийшла додому, взяла в руки альбом і почала дивитися на наші фото. Адже ми тут щасливі, усміхаємося, радіємо, такі ще молоді, тільки скінчили навчання і вирішили одружитися.
Ніколи я не завертала чоловікові голови, що хочу гарну сукню чи манікюр, як лишалося щось зі своєї зарплати, то робила, а ні, то було й без того.
А щоб якісь сварки були – то теж Руслан починав і я помічала, що тоді, коли мав їхати кудись з друзями і щоб я не просила його лишитися.
Пригадую, як він мене з нашим сином шестимісячним залишив удома, а сам пішов з друзями святкувати Новий рік. Хіба я йому щось казала? Навпаки, сказала, щоб розвіявся, адже ми були ще такі молоді. Думала, що як дитина підросте, то я теж піду з дівчатами, а він побуде з дитиною. Але більше такого ніколи не було, я була наче домом зачаклована, бо тільки я губи малюю, то як не температура, то ще щось і його розгублені очі:
– Вона плаче…
За цими думками двері скрипнули і прийшов чоловік з великим букетом квітів. Почав перепрошувати, що він жартував, а я не маю почуття гумору. А я наче той банкрот, який все життя відкладав до банку по копієчці, в усьому собі відмовляв, надіявся, що колись зніме всю суму і буде щасливий довіку, а тут все пропало. І як бути тепер? Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
