Моє дитинство пройшло в однокімнатній квартирі на п’ятому поверсі звичайної хрущовки. Нашою сусідкою по сходовій клітці була Катерина Василівна. Чоловік її був «підкаблучником». Син «рохля». А сама вона була «хамкою ненормальною». Моя мама з нею дружила.
Я хочу щоб ви уявили високу статну жінку. Рухалася вона плавно, як парус, і навколо її великого тіла завжди струмувало щось неймовірне. Леопардове шовкове. Яскраво-синє лляне. Або фіолетове із тафти. Голову зі світлим каре увінчував капелюх із пером. Або трояндою з органзи. Голос її був академічний. Погляд уважний. І сміялася вона так, що голуби тривожно злітали на небо.
Увечері вона включала магнітофон. Челентано. Альбано та Роміну Пауер. Магнітофон виставлявся у вікно, Катерина Василівна вбиралася у вечірню сукню з чорного оксамиту зі срібною обробкою по розкішному сміливому вирізі, накривала на балконі крихітний столик і вони з чоловіком пили чай під музику.
У вихідні вони всією сім’єю сідали у жовту машину. Катерина Василівна в капелюсі. Тихий чоловік, ім’я якого я не знала, в окулярах і зі смішним, майже дитячим сачком для вилову метеликів. І худенький, високий хлопчик, який не піднімав голову від книги.
Мій тато часто їхав у відрядження, чоловік Катерини Семенівни затримувався допізна у своїй “поштовій скриньці” і тоді вона приходила до “нас на вогник”, на нашу кухню з помаранчевим абажуром над столом і пила чай із помаранчевих чашок у горох.
І якщо молоді мамині подружки приходили скаржитися на своїх чоловіків, дітей, свекрух та батьків, то Катерина Василівна на запитання “як справи?” відповідала: “краще за всіх”. Реготала. І змушувала мою двадцятитрирічну маму фарбувати очі та укладати волосся.
– Все одно лягати спати, – казала мама.
– От і ляжеш спати гарна.
Вона подарувала мамі кокетливий шовковий халатик і щось там ще “не для дитячих очей” із напівпрозорого кружева та невагомих мотузок.
Я досі дивуюся, як у такої великої та гучної жінки були настільки витончені манери і як вона сиділа на наших табуретках, ніби не торкаючись поверхні та з ідеально рівною спиною.
Мій тато одного разу спросоння відчинив двері на наполегливий стукіт, а там Катерина Василівна в довгій шубі до підлоги та хутряній шапці майже до стелі.
Тато виглянув у вікно, все правильно – червень, він не збожеволів, просто нова шуба і нова шапка.
Увечері всі жителі нашого двору стояли задерши голови, і дивилися, як Катерина Василівна у своїй новій шубі на заході сонця поливає з маленької лійки герань на балконі. І крутили пальцем біля скроні.
Тато часто розповідає цю історію і завжди додає наприкінці: “Хороша була жінка, вміла всьому радіти, я ніколи не бачив, щоб люди так раділи, як вона”.
Якось мою маму терміново відвезли до лікарні. Тато був у відрядженні, йому дали телеграму, другу телеграму батьковим батькам в інше місто та маминим в іншу країну. Я сиділа в кімнаті на своїй тахті і страшенно боялася, що мама не повернеться. І я залишуся сама в цій порожній квартирі. І у всіх нормальних маминих подружок раптом зʼявилися невідкладні справи, і лише ненормальна Катерина Василівна сказала взяти ляльку, чистий одяг та нічну сорочку та йти до них.
Сина переселили на розкладачку, мене влаштували на його ліжку і весь вечір, хлопчик, який ніколи не був у галасливих дворових іграх і якого вважали недоумкуватим, розповідав мені про чайні кліпери, про батискафи і як поїзд їде арочним мостом і не падає.
Потім мене знайшли у передпокої, де я методично перевертала взуття Катерини Василівни. Брала туфлі, розглядала каблук та акуратно клала на місце. Я шукала її чоловіка-підкаблучника. Спочатку я подивилася у поштовій скриньці, але там його не було. Катерина Семенівна реготала. Реготала до сліз і не могла зупинитися.
Я часто її згадую. Як згадують сцену з фільму або цитату з книги, яку не зрозумів у дитинстві, але запам’ятав і згодом усе почуте та побачене набуває зовсім іншого змісту.
Вона справді була ненормальною. Вона хотіла радіти та раділа. Навіть якщо приводом було посидіти гарною поряд з чоловіком на балкон. І чоловік її справді в очах тітоньок з нашого двору був підкаблучником. Бо йшов після роботи додому. Не з мужиками на рибалку. Чи не з друзями в гараж. А додому. І вдома з дружиною в гарній сукні йому було краще, ніж у гаражі та на риболовлі.
І син її був не такий. Не ганяв по дахах голубів і не лазив по будмайданчиках, а допомагав мамі по дому та читав книжки. І одержав свій перший патент у двадцять років. В сорок став доларовим мільйонером від науки.
І вона знала, що про неї говорять. Тільки не мовчала у відповідь, як нормальна. Тому й хамка. Не опускала очей. А пишалася. І чоловіком та сином. І сукнею своєю гарною. І шубою. Їй казали, що вона як не приший кобилі хвіст в цій шубі влітку на балконі. Тільки не для них вона вбиралася, а для чоловіка свого, раділа і пишалася, що чоловік у неї такий, що йому таку премію дали, що вистачило і на шубу, і на шапку, і на чоботи.
У мене є вечірня сукня. Шовкова з відкритою спиною. Колір “синій попіл”. Зараз одягну його, накручу волосся, нафарбую очі і мріятиму про літо і питиму з чоловіком чай. А потім ляжу спати гарна.
