fbpx
Історії з життя
«Я сидів на задньому сидінні та ковтав сльози. Вони заливали тактичні окуляри», – спогади військового про звільнені села Харківщини

За цими заляпаними брудом машинами, в яких ледь проглядався захисний малюнок, за вікнами, що мали маленькі шпарки для огляду, там сидять наші військові, які здатні плакати від тих чудових людей, які їх зустрічають.

«Коли ми мчали від Балаклії до Куп’янська через щойно звільнені села, на третій день операції, і люди нам махали…

А в одному із селищ, біля якогось навчального закладу до дороги висипала жменька старшокласників – хлопці та дівчата… Всі вдягнені, вбрані як на випускний! Такі свіжі, гожі та янгольськи прекрасні… Сміялися, вигукували, махали, стрибали… І один з високих парубків вимахував двома стрічками – синьою та жовтою!! Бо прапора у них не було. Але ці дві стічки, які блискавкою моргнули у запиленій амбразурі вікна, різонули, поpанили сеpце.

Я ще ніколи не бачив таких яскравих, білосніжних посмішок наших жінок! Я вчергове переконувався, які красиві наші люди! Я…

Я від початку вiйни ще не відчував таких емоцій…

Адже, від початку вторгнення я налаштовував себе бути холоднокpовним, незворушним, жоpсткосердним та відстороненим.

Але Мій Глечик виявився переповненим. Він вже не здатен був вмістити в собі ту рідину, що накопичилась. З мене полилось через вінця. Я сидів на задньому сидінні та ковтав сльози. Вони заливали тактичні окуляри.

Ми мчали, поспішали, і не мали змоги зупинитися, щоб їх обійняти, цілувати, приголубити. Цих діточок – красу української землі. Наше майбутнє, за яке ми люто б’ємoся.

Ми пролітали повз, а вони лишалися короткометражними сонячними кадрами в забрьоханих рамках вікон авто…», – пише військовий Олексій Губський.

Будьмо гідні цих прекрасних людей, за спинами яких ми п’ємо каву та бавимо своїх дітей в відносному мирі та спокої.

Cлава ЗCУ!

You cannot copy content of this page