Мені лестило те, як до мене залицявся Віталій, але більше мені подобалося як реагує на це моя подруга Ірина. Вона дивилася на Віталія як на Джекпот який випав не їй.
Я так само вважала зустріч з Віталієм нагородою з небес – турботливий, симпатичний, готовий хоч завтра в РАЦС.
І це після того, як я сім років прожила з чоловіком, який перевіряв почуття зі мною і як виявилося не лише зі мною.
А тут Віталій, який зауважив, що моя парасоля зламалася.
– Дівчино, у вас парасоля вам просто на плащ протікає.
Яка я дівчина? Я наче в собі сто років ношу, хоч по паспорту лише сорок три.
– Чого ви мовчите? Ходіть я вас чаєм напою.
І ми зайшли в кафе, розговорилися і я як на духу, йому все й розповіла, що не вірю я більше в кохання і що робити далі – не знаю.
– А я от щойно повірив в кохання, – сказав Віталій і усміхнувся так, що мені стало тепло-тепло.
Так почалися наші стосунки.
Ще спочатку я намагалася тримати марку і ходила на побачення на шпильках та в капронках, від чого леденіли не лише руки. І така вся гарна прийшла до нього на каву, а він глянув і каже.
– Мені не треба цього всього, коли потім захворієш.
І він без слів одягнув мені на ноги тепла шкарпетки, дав свій светр і справді була гаряча кава.
Ось так я вирішила, що він – саме той і розповіла про це подрузі.
– Пощастило тобі, – казала вона і в її очах було віковічне питання – а мені коли?
І ось стали ми з Віталієм готуватися до весілля, бо заяву вже подали.
Подруга інколи приходила і бачила, що той і посуд миє, і залюбки замітає чи одяг з пралки вивішує.
«Пощастило тобі»,- говорила вона одними губами, а мене розпирало від щастя.
Я почувалася дуже особливою, ніжною квіткою, яку оберігають.
І я була певна в ньому, бо він сам хотів бути зі мною завжди-презавжди.
«Ми завжди будемо разом» – запевняв він мене.
І ми почали разом готуватися до весілля, в розумінні Віталія, ми разом обирали мені плаття, разом вибирали тему весілля, прикраси, листівки і музик та ресторан.
Але виявилося, що я не хочу того, що він. мені не подобалися ні такі плаття, на торт, ні тамада.
– Люба, ти не стараєшся, – казав він мені, коли я хотіла після кількох годин примірки плаття купити будь-яке і піти геть, – все має бути ідеально. Це наш найкращий день.
Він міг цілу дорогу говорити, чому листівки, які обрала я не практичні, чому дружка має бути інша, хто має подавати обручки і кого я маю запросити на весілля.
Далі він почав переробляти за мною побутові речі – не так рушники склала, не на ту полицю поставила, не тим засобом помила плиту, не тією насадкою пропилососила диван.
– Я ж тобі уже показував, невже так важко запам’ятати, – казав він мені щодо всього.
Якось я вирішила спекти йому свій фірмовий торт і кухня була забруднена мукою, а мийка посудом. Коли він це все побачив, то почав все перемивати.
– Невже так важко одразу помити, щоб не прилипало?
З того всього у мене не загустав крем, як я його не збивала.
– Дай мені, ти зараз зробиш масло з цукром, хіба не бачиш?
А ще він за мною дуже сумував, як тільки я виходила в магазин, то він телефонував, де я і коли прийду.
Я зловила себе на тому, що біжу у ванну на кілька хвилин аби не почути: «Я вже хвилююся, чи ти там не посковзнулася? З тобою все гаразд?»
Я стала сумніватися чи я ще та жінка, яка вміє зробити собі правильний бутерброд з майонезом і помідором, бо біля Віталія я маю робити ідеально нарізані скибочки з такими ж ідеально нарізаними смужками сиру і ковбаси та листям салату.
Якось у мене впала ковбаса на підлогу, я її підняла, обдивилася і поставила на бутерброд. Ви б бачили вираз обличчя чоловіка.
– Сподіваюся, цей бутерброд не мені?
Я вирішила зустрітися з подругою і все їй розповітси.
– Я в кафе, буду пізно, – сказала чоловікові.
– Кафе?! Ти не могла поговорити у нас удома? Я ж буду нудьгувати тут один!
Я вже не слухала жалі, а побігла до подруги аби все їй розказати і знайти підтримку.
– Ти серйозно?, – її обличчя пішло плямами, – Комусь би за щастя такий чоловік, а ти знайшла на що жалітися. Невдячна ти просто та й усе.
В той вечір я ночувала у мами, і в неї теж не знайшла підтримки.
– Він же на весілля стільки витратився, як він це все верне?, – казала вона мені, – Ти уявляєш, як йому.
Мені було шкода Віталія, але себе – дужче.
А потім я дізналася, що Ірина вийшла за нього заміж! На весілля мене не покликали, всі стосунки вона зі мною розірвала і я можу лише по фото бачити, як “правильно” заварює чай і складає рушники за лазерним рівнем та показує, які сніданки робить їй Віталій.
Під такими фото написи: «Пощастило», «Молодець», «Бережи такого чоловіка»…
А я тільки фиркаю бо не знає Ірина куди вляпалася.
Чи, може, просто вони обоє все життя один на одного чекали ?
Я не знаю чи таке ставлення можна довго витримати, а ви як думаєте?
Автор Ксеня Ропота
