Я так зраділа, коли побачила біля пологового машину Максима. Таки любить, таки дізнався і тепер ожениться, але Максим пройшов повз мене. Він навіть не зменшив крок, лише на мить сіпнувся всім тілом, коли наші погляди перетнулися. В його руках був великий букет, загорнутий у блискучий папір, але цей букет призначався іншій жінці, яка йшла трохи позаду мене. Максим посміхнувся їй, простягнув квіти й забрав згорток із дитиною.

Я стояла на ґанку, міцно притискаючи до себе згорток у блакитній ковдрі. Моя тітка Клава тримала в руках важку сумку з моїми речами, які я брала із собою. Вона важко зітхнула, переступила з ноги на ногу й обережно торкнулася мого плеча.

— Христино, ходімо, таксі вже чекає. Водій не буде довго стояти безкоштовно.

— Він навіть не подивився на мене, — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях усе стислося від образи й раптового усвідомлення власної непотрібності. — Просто відвернувся.

— Ну й нехай собі йде. Головне, що малий здоровий. А з іншим ми розберемося.

Ми сіли в машину. Я дивилася у вікно на дерева, що миготіли повз нас, і згадувала, як усе починалося два роки тому.

Тоді теж була весна, але зовсім інша. Я стояла на автобусній зупинці, тримаючи в руках кілька гілок верби, які мені подарувала знайома дівчина з реєстратури, де я тоді підробляла. Був сильний вітер, моє волосся постійно лізло в обличчя, заважало дивитися.

Саме тоді біля зупинки загальмувала сіра автівка. Вікно опустилося, і молодий чоловік з акуратною зачіскою посміхнувся мені. Це був Максим.

— Дівчино, вам куди їхати? Автобуса ще довго не буде, сідайте, підвезу, — Запропонував він.

— Дякую, я почекаю маршрутку, вона має бути скоро, — Невпевнено відповіла я, відступаючи на крок назад.

— Та чого ви? Дивіться, який вітер, ви ж зовсім змерзнете. Мені по дорозі в центр, сідайте, — наполягав він.

Я подивилася на порожню дорогу, потім на його привітне обличчя і врешті погодилася. У салоні машини було тепло й затишно. Ми розговорилися. Він розповів, що працює в будівельній компанії, часто їздить у справах. Я сказала, що навчаюся на останньому курсі й часто приїжджаю сюди до тітки.

— Тоді давай свій номер телефону, я буду забирати тебе, коли звільнятимуся, — сказав Максим, коли ми зупинилися біля будинку моєї тітки.

— Ну, добре, записуй, — погодилася я, відчуваючи дивну радість від цієї зустрічі.

Наші зустрічі стали регулярними, але вони завжди відбувалися за його дзвінком. Пояснював, що дуже зайнятий, постійно їздить у відрядження, тому ми бачилися лише тоді, коли йому було зручно. Я приймала це, бо вважала, що він серйозна людина, яка багато працює заради майбутнього. Коли я пропонувала йому зайти в гості до тітки Клави або з’їздити до моїх батьків у селище, він завжди знаходив привід відмовитися.

— Христинко, давай пізніше. Зараз стільки звітів на роботі, голова обертом іде. Ось закінчиш навчання, тоді й поїдемо знайомитися, — повторював він щоразу, закриваючи тему.

А потім сталося те, що мало змінити все. Одного вечора ми сиділи в його машині і я, глибоко вдихнувши, сказала:

— Максиме, у нас буде дитина.

Він застиг. Посмішка миттєво зникла з його обличчя. Він кілька секунд дивився прямо перед собою, а потім повернувся до мене, намагаючись повернути голосу спокійний тон.

— Христино, це… це несподівано. Ти ж розумієш, що зараз зовсім не час? Мені якраз запропонували тривале відрядження в іншу область. Це дуже важливо для моєї кар’єри, для нашого майбутнього матеріального стану. Мені треба все обдумати.

— Але як же я? Що мені робити? — Запитала я, відчуваючи, як усередині починає рости тривога.

— Я приїду, як тільки з’явиться перша можливість. Обіцяю, що ми все вирішимо. А зараз мені треба терміново їхати на зустріч з керівництвом, вибач, — сказав він, відкриваючи дверцята з мого боку.

Я вийшла з машини, і він одразу ж рушив з місця, навіть не дочекавшись, поки я зайду в під’їзд. Того дня я бачила його востаннє перед пологовим будинком. Його телефон згодом виявився вимкненим, а на роботі, куди я ризикнула зателефонувати, відповіли, що такий співробітник звільнився. Він просто зник, змінив машину, адресу, обірвав усі зв’язки, бо знав, де живе моя тітка, але ні разу туди не прийшов.

Коли я зрозуміла, що допомоги від нього не буде, я поїхала до батьків. Надіялася на підтримку, на те, що рідні люди зрозуміють і допоможуть. Але розмова вийшла важкою.

— Ти про що думала? — почав батько, його обличчя почервоніло. — Що тепер люди в селі скажуть? У нас молодша донька ще школу не закінчила, а ти вже принесла в подолку! Який сором на нашу голову! Що ми сусідам говоритимемо?

— Тату, але ж це ваша дитина, ваш онук чи внучка… — казала я, стискаючи руки на колінах.

— У мене немає бажання вислуховувати ці виправдання! Збирай свої речі й повертайся туди, звідки приїхала. Сама заварила цю кашу, сама й розхльобуй. Ми тобі допомагати не будемо.

Мати сиділа мовчки, опустивши очі в підлогу. Вона нічого не сказала на мій захист, лише тихо зітхнула, коли батько вийшов з кухні, голосно грюкнувши дверима. Я зрозуміла, що залишатися тут не можу. Тієї ж ночі я зібрала свою невелику валізу й повернулася до міста, до тітки Клави.

Тітка зустріла мене на порозі своєї однокімнатної квартири. Вона побачила мої заплакані очі, забрала валізу й повела на кухню. Ми сіли за стіл, вона налила мені теплого чаю й поклала на тарілку кілька шматочків хліба з маслом.

— Ти, головне, дурниць у голову не бери, — сказала тітка. — Я добре знаю свого брата, він завжди був таким. Квартира в мене хоч і невелика, одна кімната всього, але помістимося. Головне — не впадати у відчай. У тебе є я, скоро з’явиться дитина, а там життя покаже.

І життя дійсно почало рухатися далі, хоч і з великими труднощами. Сина я назвала Іллею. Перші місяці були найважчими. Малий часто плакав уночі, я дуже не висипалася, ходила як у тумані. Тітка Клава допомагала як могла: колисала Іллю, коли я намагалася хоч трохи поспати перед навчанням, готувала їжу, прала пелюшки. Грошей катастрофічно не вистачало, моєї невеликої допомоги та тітчиної зарплати ледь вистачало на їжу та найнеобхідніші речі для дитини.

Коли Іллі виповнилося два роки, я перевелася на заочне відділення й пішла працювати в офіс великої компанії, яка займалася постачанням обладнання. Було важко поєднувати роботу, навчання та виховання сина, але я не мала вибору. Саме під час однієї з сесій в інституті я познайомилася з Сергієм Петровичем. Він викладав у нас економіку. Це був високий, сивочолий чоловік із дуже спокійним голосом і уважним поглядом. Він помітив, що я часто запізнююся на лекції через роботу, і одного разу після занять попросив мене залишитися.

— Христино, я бачу, що вам важко дається навчання через постійну зайнятість. У вас щось сталося? — Запитав він, складаючи папери в теку.

— У мене маленька дитина, Сергію Петровичу. Я ще працюю, щоб забезпечити сім’ю, тому не завжди встигаю вчасно приїхати на пари, — Чесно відповіла я, готуючись до зауваження.

— Ясно. Давайте зробимо так: я дам вам список літератури та індивідуальні завдання. Ви зможете виконувати їх удома й надсилати мені на перевірку. Головне — щоб ви засвоїли матеріал, а відвідування ми врегулюємо, — Несподівано запропонував він.

Це була величезна допомога. Ми почали спілкуватися частіше. Спочатку це були розмови лише про навчання, потім ми почали обговорювати книги, життєві ситуації. Сергій Петрович виявився вдівцем, спільних дітей у них не було. Він жив один у великій квартирі в центрі міста й повністю занурився в наукову діяльність.

Через рік, коли я вже готувалася до захисту диплома, Сергій Петрович запросив мене на зустріч поза інститутом. Ми сіли за стіл у невеликому тихому кафе, замовили чай.

— Христино, я вже немолодий чоловік, різниця в віці між нами суттєва — майже двадцять років. Але за цей час я дуже прив’язався до вас. І до вашого сина Іллі теж. Я хочу запропонувати вам стати моєю дружиною. Я обіцяю, що зроблю все, щоб ви ні в чому не мали потреби, і виховуватиму Іллю як власного сина.

Ця пропозиція застала мене зненацька. Я прийшла додому під сильним враженням і одразу ж поділилася сумнівами з тіткою Клавдією.

— Тітко, він же старший за мене на цілих двадцять років! Та й дітей у нього ніколи не було, чи зможе він полюбити Іллю? — переживала я, ходячи по кімнаті.

Тітка Клава відклала шиття, уважно подивилася на мене й хитала головою.

— Христино, ти менше слухай, що люди скажуть. Люди завжди щось говорять, їм не догодиш. Ти подивися на те, як він до тебе ставиться. Він поважає тебе, допомагає. А Ілля… чоловік, який дійсно кохає жінку, полюбить і її дитину. Твій Сергій Петрович — людина серйозна, надійна. З ним ти будеш почуватися в безпеці, а малий матиме батька.

Я думала кілька днів. Дивилася на те, як важко нам живеться, як Іллі потрібне нормальне виховання та чоловічий приклад. Урешті-решт я погодилася. Наше весілля було дуже скромним, ми просто розписалися в РАЦСі й сіли за стіл удома разом із тіткою Клавою.

Моє сімейне життя виявилося спокійним і гармонійним. Сергій Петрович дійсно стримав своє слово. Він став для Іллі справжнім батьком, допомагав йому з уроками, навчав грати в шахи, підтримував у всіх починаннях. Завдяки його підтримці я змогла захистити дисертацію, отримати хорошу посаду в обласній адміністрації й почати впевнено рухатися по кар’єрних сходах.

Тітка Клава якось під час сімейного обіду розповів мені, що їздила в селище до мого батька. Вона не втрималася й розповіла йому, що я тепер живу у великій квартирі, маю хорошу роботу, поважного чоловіка, а Ілля росте розумним і вихованим хлопчиком. Проте реакція батька її розчарувала.

— Він навіть слухати не схотів, — Із сумом розповідала тітка Клава, наливаючи мені сік. — Сказав тільки: «Ти нікому в селі про це не розказуй. Люди думають, що вона десь по світах тиняється, то хай так і думають далі. Нам зайві плітки не потрібні». Ну й Бог із ним, головне, що в тебе все добре.

Минули роки. Ілля вже закінчував школу, готувався до вступу в університет. Я працювала керівником департаменту в адміністрації й часто їздила в робочі відрядження. Одного разу в складі офіційної гуманітарної делегації я приїхала до нашого сусіднього районного центру для участі в круглому столі з питань розвитку місцевих громад.

Засідання відбувалося у великій актовій залі. Я сиділа в президії, переглядала документи й раптом серед присутніх у залі помітила знайоме обличчя. Це був Максим. Він дуже змінився за ці роки: помітно постарів, волосся на скронях посивіло, обличчя було втомленим, а костюм виглядав дещо потертим і несучасним. Він теж упізнав мене, його погляд був прикутий до мого місця, він помітно нервував, перекладаючи з місця на місце блокнот.

Коли оголосили перерву, всі попрямували до виходу. Я затрималася біля столу, щоб скласти папери в портфель. Коли я підняла голову, Максим уже стояв поруч. Він несміливо переступав з ноги на ногу, тримаючи руки в кишенях штанів.

— Доброго дня, Христино… тобто, Христино Іванівно, — непевним голосом промовив він, намагаючись посміхнутися. — Я не очікував побачити вас тут, та ще й на такій посаді. Радий за ваші успіхи.

— Доброго дня, Максиме, — спокійно відповіла я, закриваючи портфель. — Дякую. Я теж працюю на користь громади.

— А я ось тут, у місцевому відділі працюю… консультантом, — Він зам’явся, опустивши очі. — Знаєте, я бачив вас у новинах кілька разів, але не був упевнений, що це ви. Ви дуже змінилися, зачіска інша, стиль… Дуже солідно виглядаєте.

— Час іде, все змінюється, — Зауважила я, збираючись іти до виходу.

— Христино, зачекайте хвилинку, — Зупинив він мене рухом руки. — А як… як наш син? Як він живе?

— Мій син живе чудово. Цього року закінчує школу з відзнакою, планує вступати на юридичний факультет. У нього є чудовий батько, який його виростив і дав усе необхідне для життя, — твердо відповіла я, виділяючи слово «мій».
Максим важко зітхнув, його плечі опустилися ще нижче. Він подивився на мене з виразом глибокого жалю в очах.

— Я радий за нього. Дійсно радий… А от у мене життя не склалося. З Лілією ми розлучилися кілька років тому. Вона забрала доньку й вигнала мене з квартири, яку її батьки нам купували. Донька тепер зі мною взагалі не спілкується. Тесть подбав про те, щоб мене звільнили з колишньої хорошої посади, тепер ось доводиться тут копійки заробляти. Я дуже шкодую про те, як повівся з вами тоді, біля пологового будинку… і взагалі.

Він замовк, чекаючи на мою реакцію, можливо, сподіваючись на якесь співчуття чи тривалу розмову про минуле. Він навіть зробив пів кроку вперед, ніби хотів запропонувати мені десь сісти.

— Може, ми після засідання зможемо десь сісти за стіл, випити чаю, поговорити нормально? — Запитав він, дивлячись на мене з надією.

Я подивилася на нього, але в моїй душі не було ні злості, ні образи, ні жалю. Там була лише повна байдужість до цієї людини, яка колись здавалася мені центром всесвіту.

— Не варто, Максиме. Мене вдома чекає чоловік і син, ми звикли вечеряти разом. А щодо твоїх проблем — не переживай, якось буде.

Я повернулася й пішла коридором до виходу, де на мене вже чекали колеги по делегації, не обертаючись назад і не думаючи про те, що залишилося в минулому.