Адже я йому віддала двадцять вісім своїх найкращих років і з самого початку б мала в шлюбі отримувати те, що зараз мені дає інший – впевненість, увагу і любов.
Я міркувала так: донька має своє життя, їй буде байдуже на всіх, а я залишуся з чоловіком, якого давно не люблю. Для чого мені втрачати час?
Я думала про реакцію Петра на все це, як ми будемо ділити майно, але була готова і до гострих слів, і до нерозуміння в родичів.
Хоч мама з самого початку була проти того, щоб я з Петром одружувалася, але тепер вона не зрозумію, чому розходитися, коли прожили разом стільки років.
Я з учительської родини і, коли мама побачила Петра в шкірянці та на мотоциклі, то лиш спитала мене:
– А про що виговорите?
Я почервоніла, бо як його можна було не любити, а говорити? Я буду за двох говорити.
Перші роки ми жили в Петра вдома, хоч мама моя була проти, бо мені було лиш вісімнадцять і вони могли змінити мій світогляд. У них була трикімнатна квартира і тато в малиновому піджаку з отакенною «цепурою» на шиї. Він з таким захватом розказував, як попри його палатки ходять інтелігентики та лиш слинку ковтають.
І кивав на мене, мовляв, привіт тещі.
Потім він нам дав ключі від панельки і ми почали жити там окремо, але відношення до мене Петро зберіг. Як щось було не по його, то в усьому була винна моя інтелігентність: чи з жеком не домовилася про кран, чи в поліклініці всі пропускала перед себе, чи книжки смішні читала чи кіно дивне дивилася.
Далі у нас на світ з’явилася донька і знову було питання – чого не хлопчик, бо така я уродилася.
Чоловік не розумів, чому я не люблю його друзів, які до нас навідувалися часто та допізна сиділи, він казав, що зараз його інтелігентка щось придумає поїсти, а, коли я варила картоплю товчену, то він казав:
– А ми мали надію на щось вишуканіше.
Я мовчала, що було зачіпатися. Йшла до доньки і там засинала, поки гості розходилися над ранок.
Петро не радився зі мною ні на яку тему, навпаки, міг ще й перед родичами тим хвалитися, що все має робити сам, бо жінка до життя не пристосована, інтелігентка, одним словом.
Спочатку я все це терпіла заради доньки, далі заради квартири, а далі вже й по інерції все йшло.
І ось я зустріла Максима так пізно, але я вже не хочу минулого життя, мене там нічого доброго не чекає.
А Максим каже, що все життя мене шукав і готовий вже мене вести в РАЦС, лиш би я була вільна. То чому не наважитися бути щасливою? Гірше ж не буде, правда?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
