Як бачите, любила я шалено і думала, що маю шанс на таке ж взаємне почуття. Мені б увагу звернути на те, що Роман мене проводжає добре закутаний, в шапці та рукавицях. Але де мені було до аналізу?
Ми якраз зібралися компанією святкувати Новий рік, дівчата несли їжу, а хлопці напої, моя подруга всіх запросила до себе, бо її батьки теж у когось зустрічали свято і вдома нікого не було.
Я одяглася, як зазвичай, щоб Роман очей з мене не зводив і нарешті запропонував бути його дружиною, бо ж освідчення мають бути на великі свята, щоб потім мати круглу дату для відліку. Хіба не так?
Але Роману вже надто було весело з іншими дівчатами і коли я попросила його себе провести, то він сказав, що ще не хоче йти, бо свято в розпалі.
– Якщо ти не підеш зі мною, то між нами все, – прошепотіла я з притиском.
Але реакції належної не було, я вискочила в своїй шубці на вулицю і пішла додому. Йти мені було куди, ще й темінь, чоботи на височенному каблуку, вії склеїлися і замерзли, з носа тече. Красуня писана.
І ось тут мене хтось доганяє.
– Віто, почекай, я тебе проведу. Візьми мої рукавиці, ти вся замерзла… і шарф бери, застудишся.
Це був найкращий друг Романа, Василь. Він замотав мене своїм шарфом, дав рукавиці, взяв під руку і впевнено повів додому. І мені стало тепло, і не лише від того, що я застібнута і закутана, а від того, що мене підтримують аби я не впала, що все одно наскільки я гарна зовні (ви ж пам’ятаєте про злиплі вії?), що готові покинути веселощі аби побути зі мною.
Я подякувала Василеві і пішла додому, бо було про що подумати. Думаю, якби не той холод і мороз, то я ще довго уявляла б, що Роман мене любить, але я тоді зрозуміла, що він давно до мене холодний, напевно, ще з самого початку стосунків, для нього головним був він, а всі інші в разі потреби.
Такі висновки я зробила за один дуже холодний вечір, хоча зустрічалася з Романом рік.
Далі мені прийшлося уникати нашої компанії, бо Роман на тому вечорі закрутив з моєю подругою Оксаною і вони мали одружитися, бо вона була при надії від нього.
На весілля я не прийшла, довго не приїздила з навчання, щоб ніхто про мене нічого не говорив.
Подрузі й досі не пробачила того вчинку і справа не в Романові, а в тому, що вона влізла в мої стосунки, ще до того, як я усвідомила, що мені їх не треба.
Далі я залишилася в місті працювати, батьки допомагали орендувати квартиру, в мене були інші подруги, інші стосунки, то схожі на ті, що були з Романом, то геть інші, але я й далі була сама.
А одного дня я йшла по вулиці і побачила як чоловік витягує собачку зі смітника, закутує у свій шарф і обертається до мене.
– Василь?, – вигукнула я.
– Віто?, – він так само був здивований.
– Знову когось рятуєш від холоду?
– Та я просто почув, – зніяковів він, – слухай, а ти б не потримала його в себе, бо у мене з тваринами не можна, а я вкінці тижня їхатиму в село і заберу його в тебе?
– Добре, я ж маю тобі віддячити за порятунок, – відказала я.
Отак ми прийшли до мене на квартиру, я жила зі ще однією дівчиною, але вона не була проти такого сусіда.
Поки собача грілося, ми пили чай і згадували наше село, смішні історії, дитинство, обмінялися номерами і я стала чекати дзвінка Василя.
А за тиждень сталося чудо – я полюбила Бусю, бо це була дівчинка, така мила і лагідна, ну як її віддати?
– Ні, я її не віддам, – сказала я Василеві, коли той зателефонував, – Я вже її люблю.
– Ну, тоді я маю розділити з тобою її годування.
– Це було б добре…
А далі ми розділили з ним квартиру, далі спільних дітей, далі онуків і цілу купу цуциків від Бусі.
І я зрозуміла, що любов – то турбота, безкорисна і щира, якщо на неї відповісти, то ви будете щасливі в цьому житті.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
