У мене для них було залізне виправдання:
– Ви ж самі казали аби я вчилася, от я й вчилася.
– Доню, та коли це було? Ти б уже хоч дитинку привела на світ, все нам радість буде. – казали вони.
Я справді не розуміла, чому зі мною таке сталося, бо й на зовнішність непогана, смачно готую, працюю, а нікого нема на приміті.
Так натомишся на роботі, що вже хочеться лиш лягти в ліжко, бо зранку знову те саме. Звичайно, що всі мої подружки давно заміжні і мають дітей, їм ніяк нема спокою, що я одна, сватали мене за друзів друзів, але все одно не виходило.
– Тобі треба до психолога, – сказала тоді Марія, – з тобою щось не так, раз ти не вписуєшся в суспільну норму. Виправиш все і жених тебе сам знайде.
Над цими словами я таки задумалася. А якщо й справді, у мені є щось таке, що не приманює чоловіків, а навпаки?
Але за візит треба було заплатити купу грошей, тому я вирішила прискореним темпом, за один сеанс, зрозуміти, що ж мені робити.
– Вам треба вийти з зони комфорту, – сказала мені психологиня, коли почула, що я живу з батьками і жодного разу не виїжджала за межі області.
І так я за це вчепилася, так увірувала, що тільки десь далеко мене чекає кохання, що погодилася на ту авантюру.
У мене ще студентська подруга жила в іншій області і якось проговорилася, що у них в школі не вистачає спеціалістів. І я тепер подумала, що то саме те.
Поїхала я туди, мені помогли зняти кімнатку в гуртожитку і я стала працювати в колективі майже ідентичному, що й у нас в місті.
Місто було таке невелике, що я його за місяць обійшла вздовж і впоперек, але коханого так і не знайшла. З новизни були хіба таргани. Яких я не бачила ще зі студентських років і вони мене дуже сильно виводили з зони комфорту.
Проживши так пів року і гуртожитку, де різні люди жили зі своїми тарганами, я стала розуміти, як я щасливо жила вдома. Яка я була справді щаслива – на салон грошей вистачало, на каву з подругами, мама смачно готувала, тато платив за комуналку. Нащо мені оце все, коли тут точно кохання нема?
Тільки дарма витратила час та гроші.
Моє повернення додому мама вирішила відсвяткувати мало не банкетом, купила торт, запросила родичів, ми так шуміли, що вже сусідка не витримала та прийшла робити зауваження.
– У мене онук зі зміни, а ви тут регочете та гупаєте. Совість треба мати!
Ми перепросили в стали це робити тихіше, а потім мама мене відправила принести сусідам шматок торта, замість вибачень.
Двері мені відкрив мій майбутній чоловік.
Так, що твоє тебе всюди знайде. Навіть, коли ти ненадовго виходила … з зони комфорту.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
