А потім спалах – точно, а я ще так їй дякувала, була така щаслива і майже пробачила, що двадцять років вона до мами не потикається, а тут і путівку купила і з мамою всі ці десять днів пробула.
Двадцять років свого життя я віддала матері, а не своїм онукам. Не скажу, що ігнорувала їх, але завжди треба було встигнути приїхати ночувати до мами, бо вона не переносила самотності після того, як мого батька не стало.
Спочатку я приїхала до мами пожити, бо віддала своїй доньці квартиру. А сама в сорок сім років залишилася без мети в житті: у доньки своє життя, а чоловік мене покинув.
Мама мене давно запрошувала до неї пожити, бо вона не могла ночувати сама, казала, що як тільки виключить світло, то наче чує кроки.
Я спочатку не думала переїжджати, але далі подумала, що в доньки вже сім’я, а я тільки заважатиму.
А мама мене потребує та й в селі можна теж знайти роботу чи доїжджати.
І так я з мамою й домовилися, що я її догляну, а далі вже буду жити в цій хаті.
З роками мама все більше і більше була мною невдоволена, завжди вихваляла мою сестру, що вона й життя своє налагодила, все у неї добре, живе і життю радіє, про маму не забуває по телефону привітати та поговорити.
– Я би теж так хотіла. – відказала я, – хай би вона вас мила та годувала, а я би телефонувала та випитувала за самопочуття.
Мама хотіла годинами балакати про якісь небилиці, а в мене не було часу. Тоді вона телефонувала до Раї і та може й не слухала, відкладала телефон, мама ж не бачить, але їй головне було поговорити.
Я казала сестрі аби прийшла мене перемінила, бо я вже дуже втомилася від такого, мама вже дуже здитиніла, перевертала тарілки, ввижалося їй багато, вона з кимось говорила…
І ось сестра приїхала з путівкою і я була така їй вдячна. За ті десять днів я пробачила їй все, бо то було море і радість, спокій, хвилі, чайки, пісок.
Приїхала додому щаслива і вже геть по-іншому ставилася до маминих капризів.
А через три роки мами не стало і я була певна, що все й далі буде так, як я звикла. Як тут сестра з папірчиком:
– Я продаю хату, мені гроші потрібні, скільки тобі треба часу, щоб виїхати?
– Ти? Ти про що? Мама мені хату заповіла. Я її доглядала і хата моя!
– Мама все склала на мене, ось її воля і так вона хотіла, а те, що ти доглядала, то тобі на Небі зарахується.
– Ти совість маєш? Де я жити буду?
– Мене моє життя хвилює, а не твоє. Щось придумай.
Я до доньки, а вона теж не дуже рада, бо хоч діти вже вчаться, але то двокімнатна квартира, нема де поміститися. Вже зять косо живиться, я наче чужа, бо так і є – я ж рідко коли в доньки бувала, а вона рідко й до нас приїздила, бо мама правнуків не дуже жалувала.
Я не буду у вас просити поради, навпаки, я вам раджу, бо на своєму прикладі відчула, що не треба соромитися питати про заповіт і без папірчика навіть не думати доглядати людину. Ні, я б маму не покинула без догляду, звичайно ні, але я б могла поїхати за кордон та заробити і на себе і на доглядальницю. А де тепер мені їхати? Отож, все має бути по закону і тоді всі спокійні.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
