— Твоя мама взяла кредит на шубу, а гасити його маю я зі своєї премії? Ти взагалі совість маєш? Я в цій шубі навіть не ходжу! Скажи своїй матері, хай здасть її в комісійку, продає дачу, робить що завгодно, але я не дам ні гривні! Я не банкомат для твоєї родини! — голосно вигукнула дружина, почувши «геніальний» план чоловіка, як врятувати бюджет свекрухи.
Оксана стояла посеред кухні, тримаючи в руках вологу ганчірку, якою щойно витирала тарілки. Її руки тремтіли.
Лише п’ять хвилин тому вона повернулася додому, мріючи про тиху вечерю та серіал, а натомість отримала відро крижаної води за комір.
Сергій сидів за столом, колупав виделкою вже холодну котлету й дивився на дружину з щирим нерозумінням, ніби вона щойно відмовилася врятувати кошеня з палаючого будинку, а не оплатити чужу забаганку.
— Оксано, ну чого ти відразу так голосно? Сусіди ж почують, — поморщився він, відкладаючи виделку. — Ніхто тебе банкоматом не вважає. Просто так склалося. Мама давно мріяла, ти ж знаєш. Вона жінка видна, їй перед подругами соромно в пуховику ходити. Тим більше там акція була, «чорна п’ятниця» чи щось таке. Гріх було не взяти. Норка, поперечка, колір «графіт». Коли міряла, навіть продавчині казали — королева.
— Королева? — перепитала Оксана, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Серьож, твоїй мамі шістдесят п’ять, вона на пенсії. Який «графіт»? Який кредит? Ти мені місяць тому скаржився, що на заміну масла в твоїй старій машині грошей немає, а тепер виявляється, що мамуся в норці ходить, розраховуючи на мою кишеню?
— Ну не на твою кишеню, а на наш сімейний бюджет, — повчально поправив Сергій. — Ми ж сім’я. У нас усе спільне. Тим більше ти сама казала, що тобі премію добру виписали за підсумками року. Там сума пристойна, я прикинув — якраз вистачить, щоб основний борг закрити, і відсотки не набіжать. Мама ж не знала, що там переплата шалена буде, їй у салоні голову задурили, страховку ще продали. Вона людина похилого віку, її обдурити — раз плюнути. Ми маємо допомогти.
Оксана кинула ганчірку на стільницю. Звук вийшов глухий і неприємний. Вона дивилася на чоловіка й не впізнавала людину, з якою прожила п’ять років.
Або впізнавала, але просто боялася собі зізнатися, що завжди бачила в ньому цю дрібну, липку хитрість.
— Серьож, ти мене взагалі чуєш? — процідила вона, намагаючись говорити тихіше, але голос зривався. — Ця премія — не «спільна». Я на неї горбатилася, як кінь, затримувалася до ночі, брала чужі звіти. Я ці гроші відкладала не на шуби, а на свої зуби! У мене міст хиткий, мені імпланти ставити треба, ти знаєш, скільки це коштує? Чи мені без зубів ходити, зате твоя мама в норці виблискуватиме?
— Та годі тобі прибіднятися, — відмахнувся чоловік, знову беручися за котлету. — Зуби в тебе нормальні, не видно ж нічого, коли посміхаєшся. Можна й у звичайній поліклініці зробити, безкоштовно. А шуба — це річ. Це вкладення. Це егоїзм, Оксано. Чистий егоїзм.
Сергій говорив це з такою впевненістю, з таким спокійним превосходством, що Оксані захотілося не просто кричати, а просто піти геть від цієї розмови.
Він справді не розумів. Для нього гроші дружини були чимось само собою зрозумілим, ресурсом, який просто існує в шухляді, і яким він, як «голова сім’ї» (хоч і номінальний), має право розпоряджатися.
— Тобто егоїзм… — повільно промовила вона, сідаючи навпроти нього. — А те, що твоя мама, знаючи, що в сина зарплата двадцять п’ять тисяч, іде й бере річ за сто двадцять — це не егоїзм? Те, що вона навіть не подзвонила мені, не спитала, чи потягнемо ми, а просто поставила перед фактом — це турбота про сім’ю?
— Вона не хотіла тебе турбувати, — буркнув Сергій, не дивлячись їй в очі. — Вона мені подзвонила. Сказала: «Синку, я таку красу знайшла, сил немає, але пенсія маленька». Я їй сказав — бери, мам, не переживай, ми з Оксаною розберемося. Я ж чоловік, я слово дав. Ти хочеш, щоб я перед матір’ю балаболом виглядав?
Оксана закрила обличчя долонями. Їй здавалося, що вона бачить поганий сон. «Я слово дав». За чужий рахунок. Як це було типово для Сергія.
— Ти дав слово — ти й плати, — глухо сказала вона крізь долоні. — Іди в таксі, вантажником, здавай плазму. Мене це не стосується. Моя премія піде на стоматолога й на відпустку. Я два роки моря не бачила, поки ми твої кредити за машину гасили.
— Яка ще відпустка? — Сергій поперхнувся й подивився на дружину з неприхованим обуренням. — Ти серйозно? У матері проблема, борг висить, відсотки капають щодня, а ти про море думаєш? Ти взагалі людина чи де? Мама, до речі, для нас старається, каже, потім цю шубу тобі віддасть… ну або онукам залишить. Це спадщина! А ти все про свою відпустку дбаєш.
— Про свою відпустку я дбаю, бо на відміну від твоєї мами я на неї заробляю сама, — Оксана прибрала руки від обличчя. Її очі були сухими й холодними. — І давай розставимо все по поличках. Ти пообіцяв гроші, яких у тебе немає. Ти розпорядився моєю премією, навіть не спитавши мене. І тепер сидиш тут, їси мої котлети й звинувачуєш мене в тому, що я не хочу фінансувати вигадку твоєї матері?
— Не смій називати маму фантазеркою! — голосно відповів Сергій, але вже без попередньої впевненості. — Вона жінка з потребами, вона звикла жити гідно! Батько її балує, а я чим гірший? Я теж хочу, щоб моя мати ні в чому не потребувала. І якщо моя дружина заробляє більше за мене, це не привід принижувати мою сім’ю.
— Я й не принижую, — Оксана встала, відчуваючи, як втома змінюється холодною рішучістю. — Я просто рахую. І цифри, Серьож, зовсім не на твою користь. Твоя мама живе в своїй квартирі, отримує пенсію, ти їй підкидаєш щомісяця. А ми живемо в моїй квартирі, комуналку плачу я, продукти купую я, а ти свої копійки витрачаєш на бензин і пиво. І тепер ти вимагаєш, щоб я віддала все, що накопичила за рік, просто щоб Галина Миколаївна пофорсила перед сусідками?
Сергій почервонів. Згадка про те, хто в домі господар і годувальник, завжди діяла на нього як червона ганчірка на бика. Але відповісти було нічим, тому він вирішив зайти з моралі.
— Знаєш, Оксано, я думав, ти добріша. Думав, ти розумієш, що таке сім’я. А ти… ти просто жадібна. Тобі папірці дорожчі за стосунки з рідними людьми. Ну нічого, я мамі так і скажу. Скажу, що невістка в неї — скнара, і що їй байдуже на здоров’я свекрухи. Нехай знає, кого ми прихистили.
— Прихистили? — Оксана нервово засміялася. — Хто кого прихистив, Серьож? Ти нічого не переплутав?
Розмова заходила в глухий кут, але Оксана розуміла — це тільки початок. Сергій так просто не відступить, бо вже пообіцяв мамі «солодке життя», а зізнатися у власній неспроможності для нього було страшніше, ніж втратити повагу дружини.
Вона різко висмикнула шухляду столу, дістала блокнот і ручку, якими зазвичай писала список покупок, і з силою поклала їх перед чоловіком.
— Раз ти в нас такий щедрий син і голова сім’ї, давай займемося математикою. Я люблю цифри, Серьож. Вони, на відміну від тебе, ніколи не брешуть.
Сергій напружився, відсунувшись від столу, ніби ручка була отруйною змією.
— Навіщо це? Знову твоє дріб’язкове рахівництво? — скривився він. — У сім’ї гроші мають бути спільними, а не «твоє-моє». Це ж убиває всю романтику й довіру.
— Романтику вбиває те, що твій внесок у бюджет закінчується рівно через тиждень після зарплати, — парирувала Оксана, відкриваючи чисту сторінку. — Дивись уважно. Пишемо: «Доходи Сергія». Двадцять п’ять тисяч гривень. Чисті. Іноді тридцять, якщо премія, але це рідкість, як сніг у липні. Тепер витрати. Бензин для твоєї «ластівки», яка жере як танк, — шість тисяч, обіди на роботі, посиденьки по п’ятницях з друзями — ще тисячі. Запчастини? Минулого місяця ти купив якийсь генератор за десять. Разом? У тебе залишається дай Боже чотири тисячі на їжу. На твою їжу, Серьож. Про комуналку, інтернет і побутову хімію я мовчу.
Вона швидко писала цифри, підкреслюючи їх товстими лініями. Папір мало не рвався під натиском.
— Ти перебільшуєш! — вигукнув Сергій, відчуваючи себе некомфортно під її пильним поглядом. — Машина нам потрібна! Ми на ній на дачу їздимо! І взагалі, я не винен, що на заводі зараз замовлень мало. Я шукаю варіанти!
— Ти шукаєш варіанти вже три роки, лежачи на дивані з телефоном, — Оксана не дала йому перехопити ініціативу. — А тепер давай порахуємо мої доходи. Моя зарплата — шістдесят п’ять. Премія, на яку ти роззявив рота, — сто двадцять. Квартира, в якій ти живеш, — моя. Ремонт, який ми робили два роки тому, оплачений мною. І тепер питання: на якій підставі ти, людина, яка ледве себе годує, вирішуєш розпорядитися моїми ста двадцятьма тисячами? Ти не просто «слово дав», ти розпорядився чужим майном.
Сергій встав, перекинувши стілець. Його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Ти… ти просто жадібна! — випалив він. — Ти мені зараз шматком хліба дорікаєш? Я твій чоловік! Я, може, й не мільйонер, але я стараюся! А ти рахуєш кожну копійку, як бабця на базарі. Так, я пообіцяв мамі! Бо вона — мати! Вона мене виростила! І якщо їй на старість захотілося пожити по-людськи, я розіб’юся, але зроблю!
— То розбивайся! — Оксана теж підняла голос, дивлячись на нього знизу вгору, але з такою зневагою, що він замовк. — Розбивайся сам! Іди візьми кредит на себе. Ах так, тобі ж не дадуть. У тебе кредитна історія зіпсована ще тими мікрозаймами на ставки, які ми гасили два роки тому. Пам’ятаєш? Чи пам’ять відшибло?
— Це було давно й неправда, — буркнув він, відводячи очі. — Зараз мова не про мене. У мами ситуація критична. Вона не просто купила шубу… Там, в загальному…
Сергій затнувся, теребячи край футболки. Оксана примружилася. Вона знала цей жест — він завжди так робив, коли приховував щось зовсім неприємне.
— Що «там в загальному»? Договорюй, — вимагала вона.
— Ну… Вона коли шубу купила, так раділа… — почав він невпевнено. — Покликала тітку Любу й тітку Галю, щоб обмити покупку. Ну, знаєш, прикмета така, щоб носилася довго. Посиділи вони в кафе, відзначили… В загальному, з пенсії в неї нічого не лишилося. Зовсім. Навіть на хліб. Їй жити нема на що до наступного місяця, не те що кредит платити. Перший внесок уже через три дні, а в неї в гаманці миша повісилася.
Оксана дивилася на чоловіка й відчувала, як реальність навколо починає плисти від абсурду.
— Тобто, почекай… — повільно промовила вона. — Твоя мама взяла в борг сто двадцять тисяч під шалені відсотки, а потім на рештки пенсії пішла гуляти з подружками, святкуючи, яка вона багата пані? А тепер я маю не тільки оплатити її понти, але й, мабуть, годувати її весь місяць?
— Не гуляти, а культурно посидіти! — образився за матір Сергій. — І не сто двадцять, а сто десять… Плюс страховка. Оксано, ну ввійди в положення! Вона ж людина похилого віку, їй емоції потрібні. Вона мені дзвонила, плакала. Каже: «Синку, я так щаслива була, як у молодості, а тепер у холодильнику пусто». Як я міг їй відмовити? Я сказав, що ми переведемо їй завтра.
— Ти сказав «завтра»? — тихо перепитала Оксана.
— Ну так. Ти ж сьогодні премію отримала. Я думав, ми ввечері сядемо, спокійно переведемо, і мама заспокоїться. А ти влаштувала істерику через папірці.
— Через папірці… — ехо повторила вона. Усередині щось остаточно обірвалося. Жалість до цих років, витрачених на перевчання інфантильного чоловіка, випарувалася, поступившись місцем крижаній рішучості.
— Знаєш, Серьож, це вже не просто нахабство. Це діагноз. Ти справді вважаєш, що мої зуби, моє здоров’я, мій відпочинок — це ніщо порівняно з тим, що твоя мама захотіла пустити пил в очі подружкам?
— Далися тобі ці зуби! — сплеснув руками чоловік. — Ну походиш поки так! Ніхто ж не бачить, що там у тебе в роті! А шуба — це статус! Це річ, яку видно здалеку! Мама в ній у поліклініку піде, в магазин… Усі побачать, що в неї син — гідна людина, яка матір забезпечує!
— Син забезпечує? — Оксана гірко всміхнулася. — Тобто ти хочеш купити собі репутацію хорошого сина за мої гроші? Браво. Просто браво.
Вона знову сіла за стіл, взяла ручку й на тому ж аркуші з розрахунками жирно перекреслила все написане хрест-навхрест.
— Значить так, «гідний син». Математика проста. Моя премія вже лежить на депозиті. Зняти я її не можу без втрати відсотків, та й не збираюся. У нас у холодильнику їжі на три дні. Твоя зарплата буде через два тижні. У мами грошей нуль. Кредит горить. Розв’язуй задачу.
— В сенсі «не можу зняти»? — зблід Сергій. — Ти ж казала, що вона на картці!
— Я передумала. Поки ти мені тут про статус розповідав, я зрозуміла, що статус «дружини маминого синочки» мене більше не влаштовує. Тож крутись. Ти ж обіцяв. Чоловік сказав — чоловік зробив.
— Ти брешеш! — вигукнув він, роблячи крок до неї. — Ти просто зі зла! Ти хочеш мою матір осоромити! Ти спеціально! Де гроші?!
— Гроші там, де їм і місце — подалі від твоїх липких рук, — спокійно відповіла Оксана, дивлячись йому прямо в перенісся. — І якщо ти зараз продовжиш кричати, я нагадаю тобі про ще одну статтю витрат. Оренда житла. Яку ти тут не платиш, але цілком можеш почати платити в іншому місці.
Сергій завмер. Згадка про виселення завжди діяла на нього, але зараз страх перед матір’ю й власним порожнім обіцянням був сильнішим.
Він загнано озирнувся по кухні, ніби шукаючи підтримки в стінах, але ті мовчали, байдуже спостерігаючи за сімейною драмою.
— Ти не посмієш, — прохрипів він. — Ми сім’я. Ти не можеш отак кинути нас у біді. Це підло.
— Підло — це пропивати останні гроші, коли в тебе кредитна петля на шиї, — жорстко відрізала Оксана. — І ще підліше — вимагати від дружини, щоб вона жертвувала своїм здоров’ям заради чужої дурості. Вибір за тобою, Серьож. Або ти зараз же дзвониш мамі й кажеш, що грошей не буде, і хай вона здасть цю шубу назад, поки не пізно. Або…
— Або що? — з викликом спитав він, хоча в очах уже плескався панічний жах.
— Або ти йдеш жити до мами. Разом із шубою. Там, мабуть, тепло. Норка гріє.
Сергій стояв, стискаючи й розтискаючи долоні. У його голові не вкладалося, як покірна й зручна Оксана раптом перетворилася на цю холодну й рішучу жінку. Він же все продумав!
Мама мала бути щасливою, він — гордитися собою, а Оксана… Оксана мала просто зрозуміти й пробачити. Як завжди.
— Послухай, ну чого ти вчепилася? — Сергій змінив тактику. Замість погроз він вирішив увімкнути режим «розумного господаря», який завжди дратував Оксану найбільше.
Він підняв упалий стілець, демонстративно обтрусив його й сів, склавши руки в замок. Вигляд у нього був такий, ніби він пояснює нерозумній дитині, чому не можна їсти цукерки перед обідом.
— Давай міркувати логічно, без жіночих емоцій.
Оксана мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як усередині розливається крижана порожнеча. Гнів перегорів, залишивши по собі лише огиду й чітке, дзвінке розуміння: перед нею сидить чужа людина.
— Ось дивись, — продовжив він, натхненний її мовчанням. — Ти говориш про зуби. Імпланти, коронки, кераміка… Це все маркетинг, Оксано. Розвод на гроші для таких довірливих, як ти. У мене дядько Вітя в районній поліклініці весь рот зробив безкоштовно за. Ну так, цементні пломби, ну гуділи голосно, зате ні копійки не віддав! І нічого, жує, не скаржиться. А ти хочеш п’ятдесят, а то й сто тисяч викинути просто за те, щоб тобі в красивому кріслі покопирсалися? Це ж дурість.
— Дурість — це економити на здоров’ї, щоб купити шубку, — тихо промовила Оксана, але Сергій її перебив, махнувши рукою.
— Не перебивай. Я тобі діло кажу. З зубами розібралися — йдеш у державну, там лікарі ті самі, тільки без пафосу. Тепер відпустка. Ти зібралася в Туреччину чи куди там? Знову гроші на вітер. Годувати чужих дядьків, лежати тюленем на пляжі… Навіщо? У мами дача стоїть! Повітря свіже, ліс поруч, річка — ось! А головне — безкоштовно. Поїдемо туди, допоможемо їй город вскопати, паркан підправити. І відпочинемо, і користь справі. А зекономлені гроші — якраз на погашення кредиту. Бачиш? Все сходиться! І вівці цілі, і вовки ситі.
Сергій самодовільно відкинувся на спинку стільця, сяючи, як начищений п’ятак. Він щиро вірив, що щойно вирішив усі світові проблеми й врятував сім’ю від фінансового краху.
У його картині світу це був ідеальний план: Оксана терпить у кріслі районного лікаря, потім працює на грядках його мами замість того, щоб пити коктейлі біля моря, а Галина Миколаївна виблискує в обновці.
Оксана повільно встала й підійшла до вікна. На вулиці було темно й сиро, як і в неї на душі останні пів години.
— Серьож, ти себе чуєш? — спитала вона, не обертаючись. — Ти пропонуєш мені замість відпустки, якої я чекала рік, замість лікування, на яке я копила, поїхати копати картоплюдо жінки, яка щойно спустила сто двадцять тисяч на вітер?
— Ти знову все перевертаєш! — обурився він, підскакуючи й починаючи нервово ходити по кухні. — Це тимчасово! Труднощі гартують! Ми сім’я чи хто? Чому ти думаєш тільки про свій комфорт? Мама старенька, їй радості в житті мало лишилося. А ти молода, ти ще сто разів на свої моря з’їздиш. Потерпиш рік, не розвалишся!
— Я не розвалюся, Серьож. Я вже розвалююся від того, що тягну на собі цей віз, — Оксана повернулася до нього. У її погляді було стільки холоду, що Сергій мимоволі здригнувся. — Знаєш, як це виглядає збоку? Твоя мати в цій шубі їздитиме в маршрутці, штовхатиметься з пенсіонерами з візками, бруднитиме поділ. Це не статус, Серьож. Це клоунада. Стара жінка в кредитній норці, у якої в холодильнику пусто, а син випрошує в дружини гроші — це смішно. І соромно.
Обличчя Сергія вкрилося багряними плямами. Він міг стерпіти докори на свою адресу, він звик пропускати повз вуха претензії щодо грошей, але образа його «святої» матері стала тим тригером, який зірвав усі гальма.
— Вона життя поклала, щоб мене виростити! Вона заслужила цю шубу, чуєш? Заслужила! А ти… ти просто заздрісна, дріб’язкова! Тобі шкода, що в свекрухи буде річ краща, ніж у тебе! Ось де собака зарита! Заздрість тебе гризе!
— Чому заздрити? — Оксана гірко всміхнулася. — Безвідповідальності? Чи тому, що вона виростила не чоловіка, а дорослого паразита? Ти ж не чоловік, Серьож. Ти просто придаток до маминої спідниці. Ти навіть зараз кричиш на мене не тому, що тобі маму шкода, а тому, що боїшся їй зізнатися, що ти — нуль. Що ти не можеш вирішити її проблему сам.
— Ах так?! Я цього терпіти не буду. Раз я такий поганий, раз я тобі не потрібен, то й живи сама зі своїми грошима! Подавися своєю премією! Я йду!
Він випалив це з торжествуючим виглядом, сподіваючись, що Оксана зараз злякається. Бо раніше це завжди спрацьовувало.
Варто йому надути губи й почати збирати речі, як вона відразу йшла на компроміси, вибачалася, умовляла залишитися. Він був упевнений, що вона не зможе без нього, без «чоловічого плеча», хай і такого ненадійного.
— Йдеш? — перепитала Оксана. Її голос не здригнувся. Навпаки, в ньому прозвучало дивне полегшення, якого Сергій ніяк не чекав.
— Так! Йду! До мами! — крикнув він, прямуючи в коридор. — Ось побачиш, як тобі одній буде погано! Сама будеш розетки лагодити, сама будеш сумки тягати! А я… я знайду ту, яка мене цінуватиме й поважатиме мою сім’ю! А ти сиди тут, сохни над своїм золотом, як Кощей!
— Розетки? — Оксана пішла за ним слідом, спостерігаючи, як він хаотично хапає з вішалки куртку, роняючи шарфи й шапки. — Серьож, ти розетку в спальні лагодиш уже півроку. А сумки я й так тягну сама, поки ти в машині чекаєш, бо в тебе «спина ниє».
— Все, досить! — він судомно заштовхував ноги в черевики, навіть не розв’язуючи шнурків. — Я зараз поїду, і ти мене більше не побачиш! І не дзвони мені потім, не благай повернутися! Коли мамі допоможу, коли ми все вирішимо, ти приповзеш, але буде пізно!
Він схопив з полиці ключі від машини, потім на секунду завмер, згадавши про ключі від квартири. З
а законом жанру їх треба було кинути їй в обличчя, але в останній момент практичність перемогла — раптом доведеться повертатися за речами, коли вона не пускатиме? Він сунув зв’язку в кишеню.
— Ти думаєш, я жартую? — він обернувся біля самих дверей, взявшись за ручку. Йому потрібне було останнє слово, останній укол, щоб вона відчула свою провину. — Ти зараз сім’ю руйнуєш! Через ганчірку, як ти кажеш! Через папірці!
— Я сім’ю не руйную, Серьож, — втомлено відповіла Оксана, спираючись плечем об одвірок. Вона дивилася на нього, як дивляться на старий, вицвілий килим, який давно пора викинути, але все було шкода. — Сім’ї у нас давно немає. Є тільки я і два утриманці — ти й твоя мама. І я втомилася вас годувати.
— Пожалкуєш! Ох, як ти пожалкуєш!
Він вискочив на сходовий майданчик упевнений, що зараз вона гукне його. Але двері за його спиною не зачинилися відразу. Оксана стояла й дивилася йому вслід.
— Ключі залиши, — спокійно сказала вона.
Сергій завмер на півдорозі до ліфта.
— Що?
— Ключі від квартири. Залиш. Ти ж ідеш до мами. От там і живи. А сюди ти більше не повернешся.
— Ти не маєш права! Я тут прописаний… тобто… я тут жив п’ять років!
— Жив. Ключове слово. У гостях. Прописки в тебе тут немає й ніколи не було, дякую моєму татові, який наполіг. Тож давай, Серьож, ключі на тумбочку. Або я викликаю поліцію й кажу, що в квартиру ламається сторонній чоловік.
Сергій заскрипів зубами. Він зрозумів, що блеф не вдався. Оксана не жартувала. У її очах не було ні страху, ні любові, ні навіть злості. Тільки глухе байдужість. Він зі злістю витягнув зв’язку з кишені й кинув її на підлогу до її ніг.
— Та забирай! — мовив він і натиснув кнопку виклику ліфта, благаючи, щоб той приїхав швидше.
Йому треба було терміново подзвонити мамі. Мама зрозуміє. Мама підтримає. Мама пустить. У них же тепер є шикарна шуба й… і більше нічого.
Клацання замка пролунало в гучній тиші під’їзду як остаточна крапка в його попередньому житті.
Сергій кілька секунд стояв, тупо дивлячись в оббивку дверей, які він сам колись обирав у будівельному магазині, вважаючи це неймовірним внеском у затишок.
Він чекав. Він був упевнений, що зараз, через хвилину, ну максимум через дві, замок знову клацне, двері прочиняться, і заплакана Оксана покличе його назад, бурмочучи вибачення.
Але двері залишалися глухими й німими. З того боку не долинало жодного звуку — ні ридань, ні кроків. Тільки тихий, ледь чутний гул ліфта десь на верхніх поверхах порушував цю гнітючу тишу.
— Потім сама приповзеш, та пізно буде.
Він штовхнув килимок біля дверей, підхопив свою спортивну сумку, в яку нашвидкуруч напхав усе, що потрапило під руку — від шкарпеток до зарядки від телефону, і натиснув кнопку ліфта.
Усередині кипіла злість, змішана з образою. Як вона могла? Після всього, що було? Вигнати чоловіка через якісь гроші?
Жадібна, бездушна… Він перебирав у голові епітети, поки кабіна ліфта повзла вниз, але на першому поверсі, вийшовши в холодний, пахнучий вологою хол, він раптом відчув укол страху. Іти було нікуди.
Грошей на картці — кіт наплакав. На готель не вистачить, та й навіщо витрачатися, якщо є мама?
Мама, заради якої він, власне, й постраждав. Мама, яка завжди казала, що він — її єдина опора й світло в віконці. Сергій дістав телефон. Пальці злегка тремтіли, коли він шукав у контактах «Мамуля».
Гудки йшли довго. Він уже почав нервувати, уявляючи, що вона лягла спати чи забула телефон в іншій кімнаті, але нарешті трубку зняли.
На фоні грала музика й чулися веселі голоси. Мабуть, «обмивання» покупки все ще тривало, перекочувавши з кафе в квартиру.
— Алло, синку! — голос Галини Миколаївни був дзвінким і злегка захмелілим. — А ми тут з тіткою Людою міряємо! Ти не уявляєш, яка краса! Люда просто позеленіла від заздрощів, хоч і посміхається. Ти коли гроші переведеш? А то мені смс від банку прийшло, нагадування, я щось занервувала.
Сергій притулився спиною до крижаної стіни під’їзду й заплющив очі.
— Мам, слухай… Тут така справа. Я до тебе їду.
— Їдеш? — голос матері злегка змінився, в ньому проскочила настороженість. — В сенсі, в гості? А Оксана? Ви гроші привезете? Готівкою вирішили? Ой, ну ви даєте, у наш час з готівкою носитися. Ну добре, приїжджай, торт купи по дорозі.
— Ні, мам. Без Оксани. І без торта. Ми… ми посварилися. Сильно. Я пішов. Назавжди.
На тому кінці дроту повисла пауза. Музика на фоні стала здаватися недоречно гучною.
— В якому сенсі «пішов»? — голос Галини Миколаївни став тверезим і жорстким. — А гроші?
— Мам, які гроші?! — Сергій майже кричав, не соромлячись відлуння. — Вона мене вигнала! Сказала, що ні копійки не дасть на твій кредит! Сказала, щоб ти сама розбиралася або шубу продавала! Вона взагалі ключі відібрала! Я на вулиці стою з сумкою!
Тиша в трубці стала дзвінкою. Сергій чекав вибуху обурення на адресу невістки, слів підтримки, втіхи. Він чекав фрази: «Бідний мій хлопчику, приїжджай швидше, я тебе нагодую».
— Так… — протягнула мати крижаним тоном. — Тобто грошей не буде?
— Мам, ти мене чуєш?! Мені жити ніде! Я до тебе їду!
— Куди до мене? — запищала Галина Миколаївна, і в цьому писку не було ні краплі материнської любові, тільки панічний страх за власний комфорт. — Ти з глузду з’їхав? У мене «однушка»! Куди я тебе покладу? На кухню? Там не розвернутися! А в кімнаті в мене тепер… речі!
— Які речі? Мам, я твій син! Я заради тебе з дружиною посварився! Я на вулиці!
— Не кричи на матір! — гаркнула вона. — Заради мене він посварився… А толку?! Ти обіцяв! А тепер що? Ти мені пропонуєш цю шубу назад нести? Та її вже не приймуть, я бірки зрізала! І взагалі, вона мені подобається!
Сергій сповз по стіні на корточки. У голові не вкладалося.
— Мам, але мені реально нікуди йти… Пусти хоч на пару днів, поки я зарплату отримаю, зніму щось…
— На пару днів?! А годувати я тебе чим буду? У мене в холодильнику пусто, все на стіл пішло! А ти, здоровий їси як не в себе! І взагалі, у мене тиск підскочив від твоїх новин! Я тільки жити почала, тільки відчула себе людиною, а ти мені тут свої проблеми на шию вішаєш! Ти чоловік чи хто?
— Мама…
— Не мамакай! Вирішуй питання з дружиною! Повзи до неї на колінах, благай, валяйся в ногах, але гроші дістань! І ти мені тут, у моїй квартирі, не потрібен зі своїми брудними шкарпетками! Я для себе пожити хочу, ясно тобі?! Все, не дзвони мені, поки гроші не знайдеш! У мене серце коле!
У трубці пролунали короткі гудки. Сергій дивився на погаслий екран телефону, не вірячи своїм вухам. «Я для себе пожити хочу».
Фраза крутилася в голові, як заїжджена платівка.
Він повільно підвівся. Ноги були ватними. Він вийшов з під’їзду в темну, холодну ніч. Вітер кинув йому в обличчя жменю мокрого снігу. Десь далеко вила сигналізація.
Сергій підняв голову й подивився на вікна своєї… ні, вже чужої квартири. Світло на кухні горіло.
Він уявив, як Оксана сидить там, п’є чай, може, навіть плаче. Надія слабкою іскрою спалахнула. Може, повернутися? Подзвонити в домофон? Сказати, що був не правий?
Він зробив крок до дверей, але тут світло у вікні згасло. Різко. Остаточно. Ніби хтось підвів риску.
У кишені затремтів телефон. Сергій з надією схопив його, думаючи, що це мама одумалася чи Оксана пише. Але це було смс від банку: «Шановний клієнте, нагадуємо про заборгованість за кредитною карткою…»
Він злісно засміявся, і цей сміх, схожий на гавкіт побитого собаки, відлунював від бетонних стін будинків. Він залишився сам. З сумкоюи, без грошей, без житла й без сім’ї. Зате в мами була шуба. Норкова. Поперечна. Кольору «графіт».
А в квартирі на третьому поверсі Оксана допила охололий чай, спокійно вимила чашку й поставила її в шафу.
Потім вона взяла телефон, зайшла в банківський додаток і перерахувала всю суму премії на закритий депозит без можливості зняття найближчі півроку.
Після цього вона відкрила контакти, знайшла номери «Чоловік» і «Галина Миколаївна» і, не здригнувши жодним м’язом обличчя, натиснула кнопку «Заблокувати».
Вона вимкнула світло в передпокої, пройшла в спальню й уперше за довгі роки лягла посеред великого двоспального ліжка, розкинувши руки й ноги.
Їй не було сумно. Їй було просторо. І цей простір коштував набагато дорожче за будь-яку шубу…
Головна картинка ілюстративна.
