Мама нарекла мене Олександрою, але всі мене кликали Лесею, Лесюнею, Лесюнькою.
Але в родині чоловіка дуже швидко вирішили, що це занадто красиво.
— Та яка вона Олександра, — сказала якось тітка чоловіка, — Леська вона. Лесь-ка.
І сказано було так, з притиском, ніби мене зменшили вдвічі й поставили на потрібне місце.
Я тоді ще не знала, що це не випадково. Це була, так би мовити, вступна частина. Мене не просто назвали інакше — мене поставили до відома.
Перший сімейний збір відбувся ще до весілля. Я думала, що це просто вечеря, знайомство. А вийшло щось середнє між нарадою і інструктажем.
— Значить так, Лесько, — почала свекруха, — щоб ти одразу розуміла, хто є хто.
І пішло. Вона витягла на світ величезний фотоальбом і почала показувати, хто є хто з родичів. Особливо свекруха наголосила на фото її старшого сина з невісткою.
— Вона в нас… ну, як би сказати, — свекруха помовчала, — зазнавака.
— Горда, — підхопила сестра чоловіка.
— І не гостинна, — додала тітка.
— До неї не дуже хочеться йти, — сказали мені. — Стіл абиякий, сидить, мов королева.
І тут усі подивилися на мене.
— Але ти такою не будь, — сказала свекруха. — Будеш проста, будеш старатися — і тебе всі любитимуть.
Я тоді кивнула. Щиро. Бо я справді хотіла, щоб мене любили.
Після весілля вони почали ходити до нас в гості, без попередження.
— Ми тут недалеко були.
— Та ми буквально на хвилинку.
— Що там у вас є перекусити?
Спочатку я бігла на кухню з радістю. Мені здавалося: от ще трохи, ще раз, ще одне застілля — і я стану своєю.
Я пекла. Варила. Влітку, взимку, восени. В будь-який день і будь-яку годину.
Я накривала столи. Навіть коли була втомлена. Навіть коли не хотілося нікого бачити.
— Ну ти ж у нас господиня, — казали.
Але ніхто не казав «дякую».
Казали:
— А чого так мало? Шкодуєш на стіл поставити?
— А раніше було смачніше. Ти не стараєшся.
— А ти пам’ятаєш, як минулого разу ти робила той салат, чому зараз його нема?
— Розлінилася ти, Лесько, – докірливо дивилися очі родичів, близьких і далеких.
Минуло кілька років. Я вміла накривати стіл із нічого. Я знала, хто що їсть, коли готувати пісне, коли м’ясне… Я вже наперед знала, що скажуть.
І все одно — я була не така.
Одного дня я зустріла Оксану в супермаркеті. Я з навантаженим візком з острахом проїхала повз неї і привіталася.
— Привіт, — сказала я.
Вона підняла очі й подивилася на мене уважно.
— Привіт, Лесю…
Я поїхала на касу, а вона раптом пішла за мною.
Вона важко зітхнула і сказала:
— Я тобі поможу один раз. Якщо дійде — то твоє щастя. Якщо ні — сама й винна.
Я нічого не відповіла. Спакувала в пакети продукти і ми вийшли, Оксана взяла в мене один пакет і провела додому. Я не хотіла її запрошувати до квартири, бо знову чимось частувати не мала сили.
Але вона сказала:
— З тебе символічний чай, а з мене порада. Більше нічого на стіл ставити не потрібно.
Я з такою полегкістю зітхнула, що вона аж розсміялася:
— Я теж колись старалася, — продовжила вона. — Думала, що якщо ще трохи, ще один торт, ще один салат — мене нарешті почнуть поважати і цінувати.
Вона подивилась на мене співчутливо.
— А потім зрозуміла, що їм мало. Завжди мало.
Я слухала й відчувала, як у мені щось повільно опускається.
— Одного разу вони прийшли пізно, — сказала Оксана. — Дуже пізно. А я втомилась. І знаєш, що зробила?
Я похитала головою.
— Поставила на стіл сиру, нечищену картоплю. І сказала: «Одинадцята вечора. Ось почистіть і посмажте. А я спати йду».
Вона зітхнула.
— З того дня мене зненавиділи. І забули. Забули всі ті роки, коли я зі шкіри пнулася.
Вона допила чай і пішла.
— Ти не маєш бути зручною для всіх, — сказала вона мені наостанок. — Ти маєш бути найкращою для себе.
Після тієї розмови в супермаркеті я ще довго думала. Не день і не два. Я пекла далі. Варила далі. Накривала столи далі. Наче нічого не сталося. Наче я нічого не чула.
Але всередині щось уже зрушилося.
Одного вечора вони знову прийшли пізно. Без дзвінка. Просто подзвонили у двері, як завжди.
— Ну що, Лесько, ми швиденько, — сказали. — Чайку поп’ємо.
Я подивилась на годинник. Було за одинадцяту. Я зайшла на кухню, відкрила холодильник, подивилась — і нічого не дістала.
Дістала пакет картоплі з балкону. Поставила його просто на стіл.
— Ось, — сказала. — Картопля. Сковорідка там. Олія теж.
Вони мовчали.
— Я спати йду, — додала я. — Втомилась.
І пішла.
Я лягла і вперше за багато років заснула одразу.
Більше вони так не приходили. Почали казати, що я я попала під вплив Оксани, що це вона все зіпсувала, а все ж було так чудово. Тепер намагаються через мого чоловіка до мене достукатися, але я йому сказала, що як хоче й далі водити родичів, то сам і готує, або веде в ресторан, може там цим гурманам вгодять.
З Оксаною ми не стали близькими подругами, але тепло вітаємося при зустрічі.
Мені стало легше і вона щиро цьому радіє. Тепер я знаю, що в родині має бути затишно всім, а не лише комусь одному. Хіба ні?
