– Я тобі такого сина виховала, а ти хоч би якусь вдячність мала. Та як до мене не приходити?

«Та могла би й змовчати старшій людині», – зараз, коли я таке чую, то я вже маю розуміння, що людську гідність треба шанувати чи тобі двадцять чи шістдесят, і ніхто не має посягати на неї, бо у нього вік чи ти в невістках.

А була у мене дуже крута свекруха, ми мали радість в неї жити кілька років. Чоловік все чудово розумів, що відбувається, як вона до мене ставиться, тому вирішив, що поїде на заробітки на кілька років і ми купимо квартиру.

Я залишилася з нею жити, бо вже й роботу мала, але винаймати житло не могла собі дозволити, бо дуже вже дорого б це мені виходило.

Я приходила з роботи і одразу треба було приготувати щось поїсти, бо свекруха втомлювалася з роботи. Проте, коли вона їла мою їжу, то нічого їй не смакувало, те сире, те недосолене, але вона вперто не готувала сама.

Так само я й погано прала, прибирала, не так пасту закручувала і не так взуття мила.

Вже почала втомлюватися віт такого, бо для чого жити з людиною і таке вислуховувати? Якщо не подобається, то не їж, я сама з’їм, тим більше. що мені смакує.

– То старша людина, – округлювала очі моя мама, – не переч. Так має бути.

От я так і жила. Далі приїхав чоловік і ми купили квартиру, я більше до свекрухи ні ногою, мала своє і її теж не запрошувала. У нас далі діти пішли, інші турботи, я вона не напрошувалася в няньки, а я й не кликала.

І ось потрапляє свекруха в стаціонар, а Андрій мені каже аби я його матір провідувала. Ну, я раз в день прийду, принесу поїсти, заберу банки і додому.

І ось я приходжу, а вона в сльозах – я її не шаную.

– Я тобі такого сина виховала, а ти хоч би якусь вдячність мала. Та як до мене не приходити?

– Я у вас щодня і це при тому, що у мене й робота і діти.

– Тут по два рази приходять і ще й сидять довго. А ти отака, невдячна!

Я себе стримала лише тому, що вона була слабка. Якщо ти хочеш людського ставлення, то будь сама людиною. Хіба не так?

Я тоді почала випроваджувати до неї Андрія і так вона одужала та вернулася в свою квартиру.

Я на неї ока не маю, я просто відійшла від людини, з якою мені не добре. Чи вона думала, що я буду приходити з дітьми аби вона придивлялася чи є риси її сина і вголос про це говорила, як на хрестинах? Вона має навіть менше за те, як до мене ставилася. Але їй цього мало, вже випросила в Андрія аби до нас приходити на неділю, а ще краще до неї.

Я піду, але як нічого не змінилося в її характері, то це буде остання така зустріч.

Мама вкотре просить аби я зважала на її вік, що вона нам квартиру відпише, що її треба «бавити».

Мені цього всього не треба і хай квартиру хоч сусідові відписує.

– Та треба першою привітною бути, а тоді все буде добре, – наполягає мама.

А ви як думаєте – варто з такою людиною першою бути доброю? Чи вона прийме це як сигнал знову поводитися так само, як вона звикла, бо ж он все добре, їй усміхаються? Що порадите?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page