Моя історія банальна – покохала я хлопця на практиці літній, замерехтіли нам зорі, запахли трави, защебетав соловейко… Місяць пролетів, ми роз’їхалися по домівках, а я зрозуміла, що при надії.
Знала, що хлопця звати Степан, але яке прізвище – не знала. Казав, що вчиться на юридичному факультеті нашого інституту і ми мали зустрітися першого вересня біля університетського фонтану. Я чекала на нього, бо так і не вирішила, що робити з малюком, а батькам не зізналася.
Його не було. Я тижнями бродила під факультетом, але не бачила жодного знайомого обличчя з практики.
Подруги мені співчували і було чому – я вже всі терміни пропустила і було очевидно, що треба зізнаватися батькам.
Звичайно, що вони мене по голівці не погладили, але обіцяли, що будуть допомагати.
Якось подруга принесла фото з табору, я кинулася їх переглядати, може, на якійсь мій Степан, але не було на жодній! Було одне фото, яке він сам знімав, я і поруч два хлопці з мого курсу в смішних костюмах. От і вся згадка про моє палке кохання.
Коли син почав підростати. То почав питати, де його тато і я видумала йому тата, описувала, який він гарний і міцний, який розумний і добрий.
– А де його фото?, – питала дитина.
І тоді я те фото витягла і обрізала, де наче я з батьком його, щаслива і кохана. Отак у мого сина з’явився тато.
Заміж я не вийшла, працювала і сина ростила. Романи були, подруги були, театри і кіно, але сімейного затишку не було й близько.
Я перша була організаторкою університетських зустрічей, тому на двадцятип’ятиріччя вирішила, що ми відзначимо всім факультетом. Написала всім і просила передати далі, щоб прийшло якомога більше людей.
Було радісно побачити багато хлопців і дівчат, які жартували і ділилися спогадами. Ми фотографувалися і обмінювалися телефонами, зізнавалися, хто в кого був закоханий і ось в такій щирій атмосфері я візьми і ляпни про історію з фото.
Якщо чесно, то я Костю і Мишка з фото не бачила дуже давно, та й на цьому святкуванні їх не було, тому я й була така відверта.
– Уявляєте, син вірить, що Костя його тато.
– Отак ножиці визначили, хто буде тато?, – реготали подруги.
– Так, Мишкові пощастило, – казала я.
І ось минуло з того дня кілька місяців, як до мене телефонують.
– Аня? Це Костя…
– Це розіграш?, – спитала я.
– Ні. Це справді я. То правда, що твій син вважає мене за батька?
– Слухай, то був невдалий жарт, вибач. Він так думав, коли був малим, але тепер він вже дорослий і вже про батька й не питає.
– А я був би радий, якби у тебе був син від мене, – сказав він, – Я ж тебе всі ті роки любив, Аню, але все ніяк не міг зізнатися…
– Що?
– Так, а тепер зізнаюся, бо куди вже тягнути, якщо син твій вважає мене за тата.
– Слухай, ми не бачилися роки, то давай зустрінемося, якщо ти так налаштований.
– Давай.
Боязко було йти, адже я сильно змінилася, вже нема тієї стрункої дівчинки-веселунки. Та й він теж вже під п’ятдесят має… Навіщо я згодилася?
Костя приніс гарний букет і запросив на каву в гарний ресторан.
– Ти знаєш, як тут дорого?, – прошепотіла йому я.
– Раз в житті можна все, – відказав він і ми взяли до рук меню.
Може, то знову якась магія. Але переді мною не п’ятдесятирічний чоловік, а Костик, який заїкався, коли хвилювався. Та й для нього я видно теж була тією ж, раз він запрошував мене зустрітися ще і ще? Ми зійшлися і він серйозно каже аби зізнатися моєму синові, що він тато з фото, але я думаю, що то вже й так буде занадто. Чи як ви думаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота