Я тоді не могла повірити, що наші стосунки отак закінчуються і якби не людне місце, то я б точно благала Віталія мене не покидати. В той момент мені раптом стало важко простягнути руку, щоб його втримати і саме це мене й врятувало

Багато років тому я зустрічалася з одним хлопцем, як зараз кажуть, перспективним: гарний, хороша освіта і майбутнє. Мені тоді здавалося, що я його люблю і жити без нього не можу. Але було кілька «але».

По-перше, мені було з ним важко все від спілкування, до просто прогулянки. Мені не подобалися його нудні розповіді, його любов до прогулянок на велосипедах чи просто пішки, але щодня, не подобалося, що він дуже прискіпливий до своєї зовнішності і, відповідно, до моєї. Мені доводилося завжди виглядати як на параді, хоча хотілося просто йти поруч і їсти морозиво зі смаком, і не переживати, що воно обляпало кутики губ чи кінчик носа.

А, по-друге, було дуже багато дівчат, які навколо нього крутилися і не давали йому проходу. Він тим дуже пишався і було видно, що не дуже й цінує те, що я біля нього.

І ось настав той момент, якого я побоювалася – він мені сказав, що між нами все.

– Я знаю, що ти мене любиш, але маєш бажати мені щастя, тому я хочу бути щасливим з іншою. Прощай.

Я завмерла. Якась така важкість на мене навалилася, що я не могла поворухнути рукою, щоб спинити його хоч на секунду.

Багато місяців я картала себе за те заціпеніння, але якби я знала, як доля повернеться, то я б навіть хвилини часу на це не витратила.

Мама не зраділа, що я такого кавалера втратила, подруги розраджували так, про людське око, а самі вже за ним голови звертали.

Єдина, хто мене хоч вислухав, то була бабуся і вона справді дуже уважно мене слухала, а тоді й каже:

– Дитино, як з чоловіком кожен крок так тобі важко давався, то для чого тоді він? Кохання має надавати крила, а не тягнути до землі. Ти знаєш, як швидко воно проходить, а в тебе й цього не буде? Ти ще своє зустрінеш щастя і тоді зрозумієш, як воно все легко піде.

– Ба, що ви таке кажете? Над стосунками треба працювати, та над будь-чим треба працювати, ви ж самі так кажете. Та всі таке говорять, а тепер мені якусь казочку про щастя розказуєте.

– Дитино, я не знаю, як це діє, але з любов’ю завжди так, зі взаємною любов’ю, як вона є, то все дуже просто складається. А як не твоє, то можеш хоч зі шкіри пнутися, а нічого з того не вийде, не буде далі в сімейному житті ні підтримки, ні розуміння. От побачиш і ще й прийдеш мені дякувати, то запам’ятай, що я люблю «пташине молоко».

Я подумала, що бабуся мені справді просто підтримує, але в тому нічого серйозного нема.

Але потім зустріла Павла, через рік ми просто зустрілися в парку біля лотка з морозивом. Ми вибрали однакове і я чи не вперше не переймалася над тим, як я його їм, просто з насолодою його їла. А він мені купив ще одне.

– Попробуй це, мені воно найбільше подобається.

І я просто отак взяла і з’їла ще одне морозиво і все було просто, ми говорили, але про що не пам’ятаю, тільки пригадую, що було приємно йти поруч з ним, сміятися з його жартів і розповідати своє і знати, що тебе слухають.

Не треба було старатися бути розумнішою чи красивішою, ніж я є, з ним я могла гуляти й без косметики, наминати о дванадцятій бутерброди і не слухати про здорове харчування.

Ми одружилися. Все сталося так, як і казала бабуся – хоч і важко було з дітьми і з багато чим, але мені було легко з ним ділитися і я знала, що він мене підтримає, якщо не фізично, то морально. Тепер моя сім’я надає мені крила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page