fbpx
Історії з життя
– Я це не їм, – щотижня каже моя бабуся, коли я приводжу їй їжу. І потім так, ніби милість мені робить, – Поклади до холодильника, що ти там привезла, – Усе. Без дякую. Хоча знає, що мені теж не просто і все те що я привезла мені з неба не падає. Але є ще одна бабуся. Ось вона точно знає, якою повинна бути вдячність

Бабуся живе окремо від нас, кілька зупинок метро. Так всім краще, щоб на голові один у одного не сидіти. Голова у неї працює, пенсію їй носять.

Я два рази в тиждень їжджу до неї з готовою їжею (самі готуємо) і допомагаю навести лад в квартирі. Влітку вона з нами їде на дачу. Приїжджаю. Вона, начебто рада. Але кожен раз каже мені – ну навіщо ти це привезла, я це не їм. (Це не правда). Ну гаразд, постав там. Як послугу робить.

Я ніколи не поїду, щоб не посидіти, поговорити, хоча у мене сім’я, справ повно, діти вимагають уваги. І кожен раз, коли я привожу їжу, ніякої подяки, як ніби ласку робить – постав туди. І рукою махне, як ніби милість мені якусь зробила. Це татова мама. Але сама чекає, як належне, що я приїду. Каже – щось ти сьогодні затрималася – я вже давно чекаю. А мамина мама живе далеко – і як же вона радіє, коли ми приїдемо. Сама крехче, нездорова спина, нагнутися не може, а стіл накриє, зрадіє, вся світиться, довго-довго розглядає наші подарунки і захоплюється так, ніби ми їй золотий запас привезли, ну або вже корону імператриці.

Як можуть люди бути такими різними – а за віком однакові. У мене сльози навертаються. Я навіть не уявляю, як би раділа ця бабуля, якби я їй щотижня возила їжу, як би вона дякувала, ніколи б не кидала зверхньо, що «я це не їм».

Одна сприймає щотижневу турботу, як належне, ще й доводить, що не користується наданим, щоб створити ілюзію яка вона незалежна, а інша світиться від щастя і щоразу дякує навіть тому, що їй може і не знадобитись ніколи.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page