— Не чіпай нічого в холодильнику, це куплено за наші гроші! — різко вигукнула донька, її голос лунав як наказ, не терплячий заперечень.
— Але ж чому, Олено? Я цілий день у вас, і що мені тоді їсти? — прошепотіла я зі сльозами на очах.
— Треба було взяти з собою. Нам вже пора їхати, а через тебе ми можемо спізнитися, — Олена грюкнула дверима, залишивши бабусю з онуком наодинці в тихій квартирі.
Я сиділа на старенькому дивані в тій самій квартирі, де колись виростила свою єдину доньку Олену, і намагалася зрозуміти, як усе дійшло до такого.
Того дня я приїхала до них рано-вранці, бо Олена подзвонила напередодні ввечері й попросила посидіти з моїм онуком Сашком. «Мамо, приїжджай завтра о дев’ятій, нам з Андрієм треба на важливу зустріч, а Сашка ні з ким залишити,» — сказала вона по телефону, і я, звісно, погодилася, бо для мене радість — провести час з онуком, погратися з ним, почути його сміх.
Я зібрала невеликий пакунок з домашніми пиріжками, які спекла спеціально для нього, взяла теплу кофту, бо осінь вже дихала холодом, і вирушила на автобус.
Дорога займала майже дві години: спочатку автобусом до міста, потім ще пересадка на маршрутку, а ноги мої вже не такі прудкі, як у молодості, тож я йшла повільно, тримаючись за перила на зупинках.
Коли я нарешті дісталася до їхньої нової квартири в сучасному будинку з великими вікнами та охороною на вході, Олена зустріла мене біля дверей з незадоволеним виразом обличчя.
«Ти спізнилася на п’ять хвилин, мамо,» — сказала вона, навіть не привітавшись, і я відчула, як серце стиснулося від її тону. «Олено, доню, пробки на дорозі, автобус запізнився, я ж старалася поспішити,» — почала я пояснювати, але вона перебила: «Наступного разу викликай таксі, якщо не можеш встигнути. Заходь швидше, ми вже запізнюємося.»
Андрій, її чоловік, стояв у коридорі з сумкою через плече, кивнув мені коротко й вийшов слідом за нею. Перед тим, як зачинити двері, Олена кинула через плече: «Дивися за Сашком, погодуй його обідом, і приберися в кімнаті, бо вчора не встигли. І не чіпай холодильник — усе там куплено за наші гроші, на тиждень вперед.»
Я стояла в передпокої, тримаючи в руках свій пакунок, і не могла повірити своїм вухам. «Олено, як же так? Я ж цілий день тут, і мені навіть перекусити не можна?» — запитала я, але вона вже грюкнула дверима, і я залишилася з Сашком, який радісно бігав навколо мене, тягнучи за руку до іграшок.
Сашко був моїм сонечком, шестирічний хлопчик з кучерявим волоссям і допитливими очима, і ми відразу ж почали гратися. «Бабусю, давай будувати замок з кубиків!» — закричав він, і я сіла на килим, забувши про втому.
Ми будували високі вежі, розмовляли про його улюблені мультфільми, і я розповідала йому казки про добрих чарівників, які допомагають усім навколо. «А ти, бабусю, теж чарівниця?» — питав він, і я сміялася: «Звісно, я чаклую пиріжки в духовці, щоб вони були смачними!»
Він хихикав, обіймав мене, і в ті моменти я відчувала, ніби весь світ знову стає добрим. Але коли настав час обіду, я відкрила свій пакунок і дістала пиріжки для нас обох.
Сашко їв із задоволенням, а я сиділа навпроти, дивлячись на нього й думаючи, як швидко летить час. Олена з Андрієм жили в достатку: велика квартира з сучасними меблями, нова техніка на кухні, машина в гаражі. Вони працювали в офісі, їздили на відпочинок за кордон, купували дорогі речі. А я жила на скромну пенсію в старій квартирі, де стіни потребували ремонту, а меблі були ще з радянських часів.
Поки Сашко спав після обіду, я прибралася, як просила Олена: витерла пил, помила посуд, склала іграшки. Робота не була важкою, але ноги гуділи, і я сіла відпочити, дивлячись у вікно на осінній парк унизу.
Згадувала, як ростила Олену. Вона народилася пізно, коли мені було вже за сорок, і я віддавала їй усе: найкращі іграшки, одяг, увагу. «Мамо, купи мені цю ляльку, будь ласка!» — просила вона в дитинстві, і я, економлячи на всьому, купувала.
Навіть коли вона підлітком почала бунтувати, я не сварилася. Пам’ятаю один вечір, коли їй було шістнадцять. Вона стояла перед дзеркалом у нашій маленькій квартирі, примеряючи яскраву блузку й сережки, які купила на кишенькові гроші.
«Олено, куди ти зібралася так пізно? Завтра ж уроки, школа рано,» — сказала я м’яко, складаючи білизну в шафі.
Вона повернулася до мене з посмішкою, але в очах блиснув виклик. «Мамо, я йду на вечірку з друзями, не хвилюйся. Я доросла, сама знаю, що роблю. А ти поки що попрасуй мою шкільну спідницю, добре? Вона зім’ята.»
«Але ж уже десята вечора, доню, повернися до одинадцятої, добре? Я хвилюватимуся,» — благала я, підходячи ближче.
Вона закотила очі й узяла сумку. «Мамо, не будь такою нудною. Я повернуся, коли захочу. І не чекай мене з чаєм, я не маленька.» Двері зачинилися за нею з гучним клацанням, і я залишилася стояти в коридорі, серце калатало від тривоги.
Я вийшла на балкон, дивилась униз на вулицю, де миготіли вогні машин, і чекала. Година за годиною минала, я ходила кімнатою, пила чай, щоб не заснути, і молилася, щоб усе було добре.
Ближче до ранку двері нарешті відчинилися, і Олена ввійшла, трохи розхристана, з розпатланим волоссям. «Олено, де ти була? Я так хвилювалася!» — вигукнула я, але вона тільки махнула рукою: «Мамо, усе гаразд, просто повеселилися. Допоможи мені роздягнутися, я втомилася.»
Я допомогла, вклала її спати, а сама не спала до ранку, думаючи, як зберегти нашу близькість.
Були й інші випадки. Одного разу вона прийшла додому з новим телефоном, який коштував стільки, скільки моя пенсія за два місяці. «Мамо, подивися, який крутий! Друзі мають такі ж,» — хвалилася вона. Я посміхнулася: «Гарний, доню. А де ти взяла гроші?» — «Позичила в подруги, але ти ж мені допоможеш повернути, правда? Ти завжди допомагаєш.»
І я допомагала, відкладаючи від себе, бо бачити її щасливою було для мене найважливішим. З роками Олена вийшла заміж за Андрія, народила Сашка, і я думала, що все налагодиться.
Але ні — вона стала ще вимогливішою. «Мамо, приїжджай допомогти з прибиранням, ми з Андрієм працюємо,» — дзвонила вона, і я їхала, хоч і втомлена.
Того дня, після прибирання, Олена з Андрієм повернулися пізно ввечері. «Дякуємо, мамо, що посиділа,» — сказала Олена коротко, навіть не запропонувавши чаю.
Я зібрала речі й пішла на останній автобус, ноги ледве тримали. Додому дісталася пізно, лягла на свій старий диван у квартирі, де стелі були в тріщинах, а шпалери вицвіли від часу.
Ремонт я не робила роками — усі заощадження йшли на подарунки Олені, на іграшки для Сашка, на їхні потреби. «Зате донька в достатку, має все, що хоче,» — думала я, засинаючи з посмішкою.
Наступного ранку я прокинулася з сильним болем у спині й шумом у голові. Шукаючи таблетки в шафці, зрозуміла, що вони закінчилися. «Треба йти в аптеку,» — сказала я сама собі, перебираючи гаманець.
Там було лише 50 гривень дрібницею. Пенсія мала прийти через тиждень, а до того — порожньо. Зібралася з духом і подзвонила Олені. «Алло, що там?» — відповіла вона різко.
«Олено, привіт, доню. Чи можеш позичити 200 гривень на ліки? Мені зле, а грошей немає. Обов’язково поверну, коли пенсія прийде,» — попросила я тихо, соромлячись.
Вона зітхнула голосно. «Мамо, у нас самих туго з фінансами. Андрій зарплату затримав, а ти ще просиш. Ми не банк, щоб тебе утримувати. Ні, не можу.»
«А може, приїдеш хоч на годинку? Мені самотньо, і зле,» — благала я.
«Я на роботі, не заважай! Поки!» — і трубку поклала.
Я сиділа на ліжку, тримаючи телефон, і сльози котилися по щоках. Хто ще міг допомогти? Сусіди? Друзі давно роз’їхалися. Залишалося терпіти.
День минув у тумані: мені, я ледве рухалася, пила воду з-під крана, бо їсти не було чого. Ввечері лягла, сподіваючись, що завтра полегшає.
Але наступного дня стало гірше.
Я не могла встати, тіло горіло, голова крутилася. Лежала, дивлячись у стелю, і думала про Сашка, про Олену в дитинстві. «Якби ж вона приїхала» — шепотіла я. Час тягнувся повільно, квартира була тихою, тільки годинник цокав.
А наступного ранку Олена їхала квартири матері не з турботи, а з планом. Вона хотіла переконати її продати квартиру — мамину єдину оселю — і переїхати до будинку для літніх людей.
«Мамо, це для твого ж добра, ми візьмемо гроші на наші потреби, а ти будеш під наглядом,» — репетирувала вона в думках. Під’їхавши до старого будинку, вона побачила натовп, сусідів, що шепотілися. «Що сталося?» — запитала вона в бабусі на лавці.
«Олено, це ти? Ой, таке сталось! Ольга Петрівна вчора, не стало її. Я бачила, що не виходить, постукала — тиша. Викликали допомогу, двері відкрили, а вона там.» — плакала сусідка.
Олена підійшла ближче, побачила, як виносять ноші, і все завмерло в ній. Вона ввійшла в квартиру, де все було знайомим: старі фото на стінах, мамин улюблений сервіз у шафі.
Діставши альбом, гортала сторінки: мама з нею на руках, перші свята, сміх. В холодильнику порожньо. Сльози лилися рікою, вона впала на підлогу, хлипаючи. «Мамо, пробач…» — шепотіла вона, але було пізно.
Олена влаштувала матері пишні поховання. Такого памятнику, як у її матері не було ні в кого. Хороша донька.
Головна картинка ілюстративна.
