За вікном нашого купе монотонно миготіли лісосмуги. Потяг ішов м’яко, ледь помітно погойдуючись, і цей ритм діяв на мене заспокійливо. Я зручніше вмостилася на нижній полиці, розправила плед і зиркнула на сина. Павло сидів навпроти, нерухомо вставившись у вікно. Обличчя в нього було таке, як останні два тижні – напружене і сумне.
Мені довелося добряче попрацювати, щоб витягнути його в цей санаторій. Трохи поскаржилася на серце, трохи прикинулася, що мені важко ходити по процедурах самій — довелося пограти в таку собі безпомічну стареньку. Насправді я ще цілком бадьора, але я бачила, що Павла треба терміново рятувати. Після того як Ірина подала на розлучення, він згасав на очах. Двадцять років шлюбу — це не жарт, але, чесно кажучи, коли вони нарешті розійшлися, я вперше за довгий час зітхнула з полегкістю.
Я ту жінку розкусила ще на першому курсі, коли вони тільки почали зустрічатися. Була в неї така риса — дивитися на людей, як на інструменти для досягнення комфорту. Але Павло… він у мене однолюб. Вперто закривав очі на все: на її вічне незадоволення, на те, що йому доводилося працювати на трьох роботах, аби купити ту квартиру, яку тепер доведеться ділити. Я ніколи не розуміла, чому він так тримався за цей шлюб, особливо після того, як вона його так обманула з можливістю мати дітей. Він тоді просто замовк на кілька років, закрився в собі.
— Пашо, ти б з’їв яблуко, — тихо сказала я, закриваючи книжку. — У пакеті лежать, я помила зранку.
— Не хочу, мамо. Дякую, — відповів він, навіть не повернувши голови.
— Ми скоро будемо на станції, там стоятимемо хвилин п’ятнадцять. Вийдеш провітритися? Мені б водички негазованої купити, бо в поїзді вона якась тепла.
Павло нарешті глянув на мене, і в його очах я побачила ту саму втому, яку намагалася вилікувати мінеральними водами та лісовим повітрям останні дні.
— Добре, вийду. Тільки ти не вставай, лежи, я швидко, — він підвівся.
Мій син ще красень. Навіть зараз, коли йому за сорок, він виглядав краще за багатьох молодих. Високий, плечі розвернуті, очі розумні. Я проводила його поглядом, коли він вийшов у коридор.
Коли потяг зупинився, я піднялася на лікті й визирнула у вікно. Перон був напівпорожній. На сусідній колії стояв інший потяг — мабуть, у зворотному напрямку. Павло впевнено крокував до невеликого синього кіоску, але раптом зупинився. Я побачила, як до нього підійшла жінка. Вона була вдягнена просто, у якийсь світлий плащ, але рухалася дуже енергійно. Вони почали про щось говорити. Я не бачила її обличчя чітко, але відчула, як Павло напружився.
Він стояв і просто слухав, лише зрідка щось киваючи. Потім жінка щось сказала, посміхаючись, і вказала рукою на свій вагон. Вони говорили недовго, але Павло виглядав приголомшеним. Я бачила, як він дістав гаманець, мабуть, хотів дати свою візитку чи щось таке, але жінка лише похитала головою, ніби відмовляючись.
За кілька хвилин Павло вже повертався. Він майже забіг у купе, простягнув мені пляшку води, але руки в нього помітно тремтіли.
— Що сталося, Пашо? Кого ти там зустрів? — запитала я, відкорковуючи воду.
Він сів на край полиці й важко видихнув.
— Уявляєш, мамо… Оля. Оля Савченко з мого потоку. Ми сто років не бачилися.
— Оля? Яка Оля? — я намагалася пригадати його інститутських друзів. — Це та дівчинка з паралельної групи, що завжди з книжками ходила?
— Так, вона. Я її ледь упізнав спочатку. Вона так змінилася… подорослішала, звичайно. Вона тепер Іващук за чоловіком. Ну, була Іващук. Каже, чоловіка вже два роки як немає.
Павло знову задивився у вікно. Потяг рушив, і ми повільно поїхали повз сусідній склад.
— І що вона розповідала? Де живе? — мені було цікаво, що могло так вибити його з колії.
— Живе десь під Києвом, у невеликому містечку. Каже, працює в місцевій школі завучем. Ми говорили всього три хвилини, мамо. Я навіть не встиг запитати, як вона взагалі опинилася на цій станції саме зараз. Це ж треба такий збіг.
Він раптом замовк.
— Вона згадала наш випускний, — продовжив він тихіше. — Спитала про Ірину. Передала їй вітання. А я навіть не зміг сказати, що ми розлучаємося. Просто язик не повернувся. Вона виглядала такою… спокійною. Не знаю, як пояснити. Наче в неї все на своїх місцях.
Я спостерігала за сином. Його настрій змінився. Похмурість нікуди не зникла, але до неї додалося якесь дивне хвилювання. Він більше не просто дивився у вікно на порожні поля, він ніби щось прораховував у голові.
— Знаєш, я раптом згадав ту ніч після випуску, — сказав він, не дивлячись на мене. — Ми тоді всі були в гуртожитку. З Іриною посварилися через якісь дурниці, вона весь вечір танцювала з кимось іншим, здається, з Віктором. А я від злості запросив Олю. Ми танцювали, потім просто розмовляли на балконі до світанку. Вона була така щира, мамо. Не те що Ірина з її вічними претензіями. І от зараз я дивлюся на неї — і мені стало так соромно. За те, що я тоді просто пішов, нічого не пояснив, повернувся до Ірини, бо так було простіше, бо вона була яскравішою.
— Павле, це було двадцять років тому, — м’яко зауважила я. — Кожен робить свій вибір.
— Так, але вибір виявився помилковим. Я витратив двадцять років на жінку, яка мене ніколи не любила, а просто дозволяла бути поруч, доки я платив рахунки. А тут — Оля. Вона навіть не запитала, як я живу. Просто посміхнулася і сказала: «Рада, що в тебе все добре». Звідки вона знає, що в мене все добре? Нічого в мене не добре.
Він встав і почав ходити тісним простором купе.
— Мамо, я ж пам’ятаю, де вона сказала живе. Це ж зовсім поруч, якщо машиною їхати. Три години від міста.
— І що ти збираєшся робити? — я намагалася приховати посмішку. План із санаторієм спрацював краще, ніж я сподівалася. Навіть без моєї допомоги доля підкинула йому цей шанс.
— Не знаю. Поки нічого. Треба спочатку з квартирою розібратися, документи підписати. Але… я чомусь весь час думаю про те, як вона пішла до свого вагона. Навіть не озирнулася.
— Може, вона теж щось згадувала, поки стояла на пероні, — підтримала я розмову. — Жінки такі речі не забувають.
— Можливо. Вона сказала, що в неї доросле життя, свої клопоти. Я її прізвище теперішнє запам’ятав. Іващук. Оля Іващук.
Павло нарешті сів на місце. Він дістав телефон і почав щось швидко шукати в мережі. Я бачила, як він зосереджено гортає сторінки, мабуть, шукав школу чи списки вчителів у тому містечку.
— Знайшов щось? — запитала я через деякий час.
— Та ні, поки нічого конкретного. Але я знайду. Обов’язково знайду. Мені треба просто з нею поговорити. Вибачитися за той випускний, чи що…
Він усміхнувся — вперше за останні кілька місяців це була справжня, тепла посмішка, а не ввічлива маска.
— От бачиш, — сказала я, вмощуючись зручніше. — А ти їхати не хотів. Казав, що вдома краще сидіти в чотирьох стінах.
— Твоя правда, мамо. Твоя правда. Спи вже, нам ще довго їхати.
Я закрила очі, слухаючи перестук коліс. У купе стало тихо, тільки Павло іноді клацав телефоном. Я знала свого сина: якщо він уже щось вирішив, то не відступить. І ця несподівана зустріч на заштатній станції стала для нього тим самим ривком, який був йому необхідний.
За вікном уже зовсім стемніло. Потяг впевнено віз нас додому, але я відчувала, що це повернення буде початком чогось зовсім іншого.
— Мамо, ти не спиш? — почула я його пошепки через годину.
— Ні, синку. Що таке?
— Я знайшов її. У Фейсбуці. Вона справді працює в тій школі. І на фото вона така сама… тільки очі трохи сумніші. Я їй напишу. Завтра ж напишу.
— Напиши, Пашо. Обов’язково напиши.
Він нарешті вимкнув світло, і ми занурилися в темряву, яку розрізали лише рідкісні вогні нічних станцій. Я лежала й думала про те, як іноді важливо просто вийти з поїзда за пляшкою води, щоб усе життя повернуло зовсім в інший бік.
Вранці ми вже під’їжджали до нашого вокзалу. Павло допоміг мені зібрати речі, він був зібраний і навіть занадто енергійний. Він швидко зняв валізи з верхніх полиць, перевірив, чи нічого ми не забули під сидіннями.
— Давай руку, мамо, обережно, тут сходинки високі, — сказав він, коли ми виходили на перон.
Навколо була звичайна вокзальна метушня, але Павло вже не виглядав частиною цього сірого натовпу. Він йшов попереду, впевнено тримаючи наші сумки, і я ледь встигала за ним.
— Ти куди так поспішаєш? — засміялася я.
— Треба встигнути заїхати в одне місце перед роботою. Хочу дещо перевірити.
Я знала, куди він поїде. І я була впевнена, що цього разу він не помилиться.
