Я у невістки сьомий місяць живу. Ніби, як повинна була б уже й звикнути, але дивуватись не припиняю щодня. Єдине питання у мене до неї завжди: “Де ти, дитино, того всього навчилась і чого я у свої 50 не знала, що можна жити от так?”.

Коли я їхала до старшого сина на допомогу. о думала, що побуду ну тиждень, ну два, але не відпускають мене уже сьомий місяць. Невістка ледь не плаче, просить і зовсім до них перебратись, або, хоча б жити ближче, бо ж дуже їм добре, коли я поруч є і онуки без мене уже не можуть.

Знаєте, я доні ніколи не хотіла. ростила синів, але якби і мала дівчинку, хотіла б, аби вона була такою. як оце невістка моя. Хоча, навряд чи б я от таку людину із тієї дитини виростила. Кажу як на сповіді: дивлюсь на невістку і сльози мені на очі. Ну чого нас не вчили, що жити можна от так.

Від своєї свекрухи я натерпілась свого часу, тому зареклась у стосунки молодих вмішуватись. Коли вже двійня була “на підході”, та невістка мене кликати на допомогу почала, я довго не погоджувалась. Лиш уже в останній день і рушила, бо ж онучок старший міг сам залишитись у квартирі, бо не було кому із ним побути, доки мама із татом за сестричками поїхали.

Виїжджаючи я собі наказала, що очі будуть мені заплющені. а рот затулений. Щоби там я не бачила, чого би не чули вуха мої, а я на те не реагуватиму і все забуватиму. Однак, сьомий місяць дивлюсь широко відкритими очима і не споминаюсь, як рот мені від здивування відкривається. А причина – невістка. Вірніше, навіть і не вона, а те, як вона у сім’ї себе поводить і як мудро кермує “човном” їхнього шлюбу.

Найперше що – ніколи вона нічого сама не робить. Вірніше робить то усе вона, але завжди просить аби, навіть у дріб’язку, їй допомагали, як не син старший, так чоловік.

Пішла на кухню варити їсти і сина мого із собою бере. “Ромочко, почисть картопельки. Любий, а морквочки, а розкажи, як у тебе справи на роботі. А дістань мені он там блендер. А як ти думаєш, от так буде правильно приготувати, чи ти якось інше знаєш?”.

І вже так до того мій син привчений, що куди вона іде, туди і він із нею. Вона розвішує випрані речі, а він поруч їй подає із тазику вогке. Вона захитує одну малу, а він передягає другу. Так уже вони вросли одне у одного, що й не уявляють інакшого життя.

А мені соромно, просто до сліз. Я ж ні чоловіка, ні синів своїх ніколи допомагати не просила, та ви що, у мене і думки такої не було, куди там? Мама у мене все сама, то й я так. Та якось і не уявляла я, як то я підійду до свого Дмитра, коли він після зміни і скажу, що мені потрібно аби він картоплю на суп почистив. Та навіть смішно стає, як починаю уявляти його реакцію.

Ну і виховання дітей. Треба бачити і чути як вона так якось закручує, що головний у родині син мій і що саме він і приклад і основна опора для дітей. Тобто, вона ніби як і є, вона мама, але все буде “як скаже батько”.

— Любий. – чую із самого ранку. – Єгор – старший мій онук, – Знову вередував і йти з вулиці не хотів. Я із ним говорила, ну, але ти ж його знаєш – слухати буде лиш тебе. Прошу, побалакай. так мудро і спокійно, як ти умієш, поясни. що мені важко, коли у колисці двійня, а він став стовпчиком і нікуди.

А я слухаю і посміхаюсь. таки так, ситуація подібна була, але там ще й я поруч знаходилась, то невістка заїхала в під’їзд із малими, а ми пішли гратись. Так, онук і справді не хотів іти додому, але якби вона настояла. то він би і побіг. Ситуація була не варта виїденого яйця. але вона так мудро і сина мого підключила і ще раз показала, що він тато і авторитет, що я тільки руками розвела. наступного разу мій син сам із дітьми пішов гуляти, аби впевнитись. що старший буде поводитись гарно.

І все у невістки якось легко і весело. Все у неї не “я” та “я”, а “ми” і “ми”. Я ж і слова такого свого часу не знала.

Я була повинна їсти зварити, я повинна була прибрати, я повинна була випрати, я повинна була з дітьми уроки зробити, я повинна була завести і забрати у садок і школу. Я ходила на всі збори.

Та хіба я одна так жила? Та в жодної із подруг моїх не було от так як у невістки і сина. Більше того, так не має і в меншого в родині, хоч живуть вони досить дружно.

І радісно мені за сина свого і сумно водночас. Дуже мені соромно, що не показала я йому свого часу такого прикладу. Соромно, що не знала, що от так можна було жити.

Дивлюсь я на невістку і все думаю, а як би моє життя склалось, якби я от так свого часу із самого початку нашого життя сімейного, от так себе поводила?

Головна картинка ілюстративна.