Я у столиці проживаю на п’ятому поверсі дев’ятиповерхівки. Нині з цією електрикою і сам не розумієш, чи виходити з дому. Доїду я до першого поверху, зможу до аптеки добігти, чи просиджу кілька годин у кабінці ліфта “Червону руту” співаючи. як сусідка з верхнього поверху? Тож вирішила я попросити допомоги у доньки, адже вона на одній вулиці зі мною проживає.
— Мам, – говорить вона і голос невдоволений. – ти чого? Вийди, прогуляйся. Поглянь у вікно, он скільки людей похилого віку довкола. А сходами ходити – довше жити. Ну все, давай, я зайнята.
Може я й сама винна, мабуть, що в мене така дочка виросла, але від цього на душі не легше. Проте її слова я запам’ятала, перестала про щось просити і взагалі почала жити так, ніби дочки в мене немає.
Я її, звичайно, продовжую любити, все-таки це моя дитина, як не крути. Але простіше не розраховувати на неї, не ятрити собі душу.
Сама я їй не дзвоню і не пишу вже два місяці. Захоче – сама напише та подзвонить, не захоче – не бачу сенсу нав’язуватися. А про допомогу можна і сусіда молодого попросити. Домовилась із ним, що син його мені допомагатиме і бігатиме куди мені потрібно, а я буду певну суму оплачувати. Він у них на телефон новий накопичує, то й радий.
У мене є деякі негаразди зі здоров’ям, які можуть на тиждень, а то й на два вкласти мене в ліжко. Тоді я не можу навіть у магазин сходити, хоча він знаходиться у нашому ж будинку. Що там у магазин, деякі дні для мене похід на кухню вже ціла пригода. Сил не залишається ні на що, ходити доводиться по стінці.
Раніше дочка без проблем у такі дні приходила, допомагала мені. Щось приготує, поміняє постільне, допоможе у душ сходити, а нині, ніби забула, що я існую.
Телефонує учора:
— Мамо, рятуй, я геть замоталась! Я тобі Максимка приведу, посидь із ним кілька днів, а то роботи купа не знаю, чи й розгребу.
Я лиш порадила їй викликати няню, бо не впевнена, що впораюся з дитиною. Мені було зле вже третій день, до того ж онук у мене активний трирічний непосида, а тут і з ліжка підвестись несила, куди ще за малим кілька днів бігати?
— Це мені типу як урок, за те що тоді тобі в магазин не вибігла, чи як? Ну добре, мамо, якщо так, то я більше й не звернусь до тебе. – і поклала слухавку.
Так, я здорова і все зі мною гаразд, але як вона до мене, так і я роблю. Хіба я не права?
07,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
