Я у своєї мами була дуже ранньою дитиною. Коли мама мала двадцять років то мені було п’ять. З татом вони були одружені, але жили мов птахи – то один із гнізда вилетить пір’я гублячи, то інший. Коли мені десять виповнилось вони розлучились і почалось у мене “веселе” життя.

Мама моя одразу по розлученню мене відвезла до своєї мами. Добре пам’ятаю, як “радо” мене бабуся зустріла. Сцена була ще та. Мама тоді бабусі пообіцяла, що забере мене а місяць і увесь той місяць бабуся мене тримала на чемоданах, нагадувала, що я скоро поїду звідти і житиму з мамою.

Проте, минув місяць, три, а мами моєї ні слуху ні духу. Виявилось, що вона поїхала за кордон. бабуся ледь мене до інтернату не відвезла, але мама почала передавати посилки і гроші, тож бабуся заспокоїлась і нарешті не говорила, що я не прохана гостя. Великої любові до мене у неї не було, але й з дому не виставила. Їсти мені готувала, речі прала за що я їй удячна дуже.

Мама до моїх вісімнадцяти приїздила лиш два рази. Перший – документи оформити, а другий раз на мій випускний. Тоді вона вручила мені кілька тисяч доларів і сказала, що повинна дбати про себе сама, адже ми з нею по-суті, чужі одне одному люди і я вже доросла. Бабуся на третій день нас обох із мамою зі свого дому виставила. З мамою я бачилась востаннє на зупинці автобуса – вона поїхала назад в Мілан, а я лишилась сама з торбою речей і конвертом із грошима.

Саме тоді я в розпачі пішла до своєї подруги шкільної. Мене прийняла її мама, обігріла, вислухала і запевнила. що я можу почуватись у її домі, як у своєму. Мама Люда, як я почала називати маму подруги, стала мені рідніше за бабусю і за маму рідну. Ми разом із її донькою вступили до вишу і мама Люда усі роки нашого навчання приймала нас обох і не робила ніколи між нами різниці. ті гроші вона у мене взяла на зберігання і давала мені їх по мірі потреби відчитуючись за кожну копійку, але дуже просила економити.

Саме під час навчання я з майбутнім чоловіком познайомилась, хоч мама люба і жила в одному селі з моєю бабусею. та сватати мене приїхали саме до мами Люди, адже бабуся моя сказала, що все що мала для мене зробила вже, а далі я не її клопіт.

Чоловік у мене дуже хороший, ми в шлюбі вже п’ятнадцять років, у нас ростуть двоє синів, для яких мама Люда є бабусею. Саме до неї вони приїздять щоліта на канікули і ніколи мама Люда не робила між моїми дітьми і дітьми моєї подруги різниці. Вона усіх любить однаково і ми з моєю подругою обидві для неї “донечки”. І посварить нас і пожаліє однаково.

А два тижні тому до мене у друзі в одній із соціальних мереж попросилась моя рідна мама. Я ходила три дні і навіть не знала, чи відповідати мені їй. Звісно, я ж жива людина і коли її фото побачила, щось всередині тенькнуло. але мабуть. більше було все ж образи.

Коли я все ж прийняла її пропозицію і додала її в друзі. то побачила від неї повідомлення. Моя мама проить про допомогу. Як виявилось, вона вдруге заміж вийшла нещодавно. Нині у неї є п’ятирічний син – мій братик, але чоловік її покинув. І от мама моя вирішила їхати за кордон, аби мати змогу заробити грошей і придбати собі дім і сина на ноги поставити, але дитину їй залишити нема із ким.

Мама моя слізно просить, аби я її простила за минуле і увійшла в її положення – забрала хоча б на зо три роки свого братика до себе, адже їй просто ні до кого звернутись по допомогу окрім своєї доньки – мене.

Чоловіку я ще нічого не говорила, знаючи його добру душу, він одразу скаже їхати за моїм братиком. Я поїхала до мами Люди, адже була в сум’яті. Я розумію, що трьома роками все те не скінчиться, брата чекає така ж доля як була у мене. навряд чи він після прощання з моєю мамою її хоч раз ще побачить.

Мені шкода дуже брата, але я маю двох власних дітей, тому розумію. яка то велика відповідальність діти. Я фактично повинна буду замінити своєму брату маму і я не впевнена, чи готова до цього. Це з одного боку. З іншого, я поклавши руку на серце, нічого спільного зі своєю мамо мати не хочу. Не хочу бачити її. чути її голос. Для мене цієї людини просто не існую вже.

Мама Люда вислухала мене і сказала, що рішення повинне бути за мною. Сказала, що ніхто не зможе замість мене зробити правильний вибір. Вона лиш поділилась своїм досвідом, адже колись прийняла мене не тільки у дім, а й в свою родину.

Я дуже розгубилась. Знаю що чоловік мій буде не проти забрати до нас мого братика, але й розумію, що то велика відповідальність.

Що мені робити, як мені бути? Їхати по братика? Чи хай мама хоч раз у житті побуде “мамою”, і вчиться сама відповідати за свою дитину?

06,02,2023

 Головна картинка ілюстративна.