Ми з чоловіком одружені п’ятнадцять років, але дітей нам Бог так і не дав, тому стосуки у мене з Ним не дуже приємні, як ви розумієте.

Я з набожної родини, як і Василь, обоє хрещені, обоє відвідували церкву і робили щедрі пожертви на прощах, де сонм священників молився за продовження нашого роду.

Все без толку.

Чи то ми не тим платили, чи то Бог не хотів нас слухати, але дітей у нас не було і не буде.

Таке буває, але чому зі мною?

Далі ми вирішили, що маємо ще пів статку виділити на сонм лікарів.

Так само без толку.

Як не дивно, ми добре жили і лише багатіли. У мене було купа часу на роботу, тому, поки інші співробітники відпрошувалися подивитися в садочку виставу чи на лікарняний, я працювати могла двадцять чотири години на добу.

Я їздила у відрядження замість тих, хто не мав на кого залишити дітей, я літала за кордон, замість тих, у кого хворіли діти.

І отак, затикаючи мною дірки, керівництво виховало в мені непоганого спеціаліста. А що я сама хотіла вчитися і удосконалюватися, то це пішло на користь усім.

Мій чоловік так само витрачав купу часу на роботу.

Про роботу ми й говорили вдома, бо про що нам ще говорити? Хто скільки зробив, які плани на наступний тиждень і чи кудись підемо на вихідні.

Ми багато подорожували і були абсолютно щасливі.

Доки Василь не почав різко худнути. Ми знову кинулися до лікарів і вони поставили невтішний діагноз – шансів мало.

Пам’ятаю, що тоді забрела до церкви і впала на коліна перед велетенським вівтарем:

– Господи, якщо ти мені допоможеш цього разу… Хоч раз мені допоможи, благаю. Якщо ти зробиш так, що Василь одужає, я допоможу іншій людині. Обіцяю.

Ми ходили від лікаря до лікаря і нарешті нас направили до якогось світила в Київ. Я була просто розбита дорогою і обставинами, Василь ледве переносив дорогу.

Ми побули кілька днів в клініці і лікар приніс чудову новину:

– Це лікується. Доволі проста операція і він знову буде здоровим!

Ми плакали від щастя, бо це справді було чудо. Я не шукала церкви, щоб подякувати Богові, я й забула про нього одразу. Стільки всього треба було ще зробити, тому я вирішила поки не дякувати – а от після одужання, то одразу.

Василь одужував, але самі розумієте, грошей майже не було. Ми все витратили на обстеження і лікування.

Я прийшла в той самий храм і сказала Богові, що поки у мене нема грошей, але як тільки ми станемо на ноги, то я одразу перерахую круглу суму на лікування першої ж людини, об’яву якої побачу.

На кілька місяців ми переїхали до моря, щоб цілюще повітря зробило своє.

Ми знову були, мов молодята, обоє разом.

Далі все знову закрутилося, як і було: я працювала, щоб забезпечити нас обох. Потроху відкладала гроші на обіцянку, потрохи й про неї й забувала.

Чим далі була біда, тим менше я пам’ятала про те, що молила там на кам’яному підмурку вівтаря.

На нашу річницю – п’ятнадцять років шлюбу, Василь подарував мені машину, червону іномарку з салоном, що пах шкірою і розкішшю. Це була моя мрія довгі роки!

– Ти підтримувала мене всі ці роки, кохана, дякую, що ти в мене є, – обійняв він мене.

Я пішла на курси водія і вже через кілька місяців отримала посвідчення. В той вечір Василь забрав мене з екзамену і сів на пасажирське сидіння:

– Нарешті я дочекався, що матиму персонального водія, – пожартував він.

– Ти впевнений?

– А ти?

Я сіла за кермо і дуже хвилювалася, бо коли знаєш, що поруч сидить водій, який тебе завжди виправить, то це додає впевненості. Чи це, чи ще щось, але я не впоралася з керуванням.

Не знаю як так сталося, але я обійшлася кількома подряпинами, тоді як Василь перебуває зараз в інтенсивці

Я знову в церкві молюся і каюся перед Богом. Обіцяю йому все на світі – але він мене не чує. Може, він просто раз в житті слухає, а далі все, абонент не доступний?