Мама моєї мами була знахаркою. Звали її Катерина Середенко. Люди з повагою ставилися до моєї, привітної до всіх, бабусі. А за те, що відала багатьма таємницями, вміла розгадувати загадки природи, незлостиво називали чaклункою.
Та жила вона не в хатинці на курячих ніжках у темному лісі, а в звичайній сільській хаті, критій очеретом, із вікнами, у які привітно заглядало сонце, і дверима, завжди відкритими для людей. У селі Тягинка Бериславського району старожили досі розповідають про її незвичайні здібності.
Я в дитинстві часто бував у бабусі і пам’ятаю: у неї в кімнаті стояли пахощі висушених трав, а в кутку під іконами завжди горіла лампадка. Тут вона приймала відвідувачів, довго розмовляла з ними. Потім брала зілля, клала в чавунець і варила, тихо читаючи молитви. Готові настої наливала у пляшечки, які люди приносили з собою, і казала, коли і як їх уживати. Через певний час люди приходили знову, щоб віддячити за поміч.
Особливо успішно допомагала бабуся тваринам. На цілу добу зникала з села разом із «пацієнтом», потім поверталась з уже здоровим і пояснювала господарю, як далі ставити його на ноги.
Одного разу привели до бабусі коня. В селі всі милувалися цим красенем, який возив директора радгоспу. Гнідий жеребець завжди гордо тримав голову, жвавіше бігав, ніж інші коні. Але коли його привели до бабусі, він ледве переставляв ноги, очі йому застилала сиза поволока. Бабуся підійшла до коня, почала гладити його, щось лагідно шепотіла біля вуха. Потім винесла з хати лаву, розклала на ній пучки трав. Тварина почала їх по черзі нюхати. Від кількох одразу одвернулася, а деякі навіть пробувала на смак. Ті трави, до яких кінь виявив інтерес, бабуся кинула в чавунець з киплячою водою і туди ж опустила пучок чебрецю.
Я чув, як вона сказала людям, що привели жеребця: «Приходьте через день зранку». Зрозумів, бабуся знову збирається зникнути кудись разом із твариною, і почав просити її взяти мене з собою. Вона не відмовила, але наказала раніше, ніж звичайно, лягти спати.
Розбудила мене на світанку, і ми втрьох пішли до ліска, який починався відразу за городами. Бабуся тримала коня за повід. Щоразу зупинялась, лише тварина нахиляла голову, і зривала біля її голови якісь травинки. Інколи вела гнідого вбік і на новому місці давала йому трохи попастися.
Було вже далеко за полудень, коли дісталися болотистого лугу у заплавах Дніпра. Під копичкою сіна сіли відпочити і перекусити. Після довгого переходу я захотів спати. А тут ще бабуся дістала зі свого вузла невеличкого кожушка, постелила його і запропонувала: «Ти приляж, поспи, внучку, втомився без звички». Сон здолав мене. Прокинувшись, побачив, як бабуся продовжує зривати якісь травинки поруч з мордою коня і складає їх у вузлик.
Незабаром ми вирушили назад, але йшли вже іншим шляхом. Ночували в лісі, загорнувшись у кожухи, на світанку пішли знову. Бабуся час від часу щось говорила коню.
Потім я бачив, як вона давала людям, які прийшли по жеребця, пучки зірваної за час нашої подорожі трави і щось пояснювала. Злегка збадьоріла тварина з неохотою пішла з нашого подвір’я, повертала голову до бабусі, натягуючи повід.
Тоді до мене, підлітка, прийшло розуміння того, що навчитися цьому ремеслу, як вона, могло б багато людей. Я розкрив бабусин секрет. Уважно бесідуючи з відвідувачами, бабуся досліджувала стан людини чи тварини і готувала йому відповідні трави. Даючи хворому коню на подвір’ї понюхати різні трави, тим самим визначала маршрут нашої подорожі, бо знала, де що росте. А йти на добу потрібно було, бо в кожної рослини є найбільш сприятливий час для збору. Виявляється, все просто! Але тепер, маючи власний життєвий досвід, упевнений, що ця простота відкривається уважним і спостережливим людям, у яких добрі і щирі серця. Саме такою людиною була моя бабуся.
Автор – Анатолій АНАСТАСЬЄВ.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
