fbpx

Я в розпачі! Лишати все мною нажите і нароблене на свекруху і її синочків? Але й жити з ними я більше не можу

Я в невістках вже двадцять три роки, але саме зараз бачу, що життя зі свекрухою таки доходить до кінця.

Шкода мені лише того, що всі ці роки я вкладала гроші в її хату та господарку.

Моя свекруха людина звичайна, ні надто добра, ні надто погана, бувало, що попила мені крівці, а бувало, що й розраджувала та допомагала. Звичайно, що на її думку, я ні борщ такий варити не вмію, ні пирогів наліпити…

За цей час у нас з її сином Дмитром з’явилося двійко діток, старшому синові зараз вже двадцять один, а донечці шістнадцять.

Звичайно, що всі гроші, які ми обоє заробляли, то вкладали в хату – провели воду, зробили ванну, перекрили дах, зробили в хаті перепланування та ремонт, купили нові меблі. Від старої хати не лишилося і сліду – все новеньке і гарне.

Те саме й з господарськими спорудами – все гарно перешпакльовано та перекрито, новий паркан, насаджено новий сад…

Ну от газди і все, що можна про нас сказати.

З Дмитром ми живемо добре, не чути між нами голосних сварок і чоловік мій має в усьому міру.

Живи та радій, як то кажуть.

Але ж ні.

Неждано-негадано з’явився на порозі молодший Дмитрів брат Ігор.

Свекруха тільки руками сплеснула, обійняла та почала тішитися, що нарешті її люба дитина вдома, а не  у підпорядкуванні у невістки.

– Синочку любий, яка я рада, правильно зробив. Хоче з тебе всю силу випити, а ти ж у мене маєш погане здоров’я, та ти в мене ніколи так тяжко не робив, як у неї. А я тобі казала аби ти добре думав, перш, ніж женитися… Нічого, коло мами відпочинеш!

Я тільки очима скліпала. Ну, по-перше, де він має жити? У нас є вільна кімната, це у нас зал, де всі дивляться телевізор та приймають гостей. Ще тиждень-другий, куди не йшло, але постійно жити – це як?

– Він моя дитина, – відрізала свекруха, – Його частка є в цьому домі!

Я мало не впала! Це в якому домі? Це ж усе наше з чоловіком, все з нашого мозоля!

Я пішла шукати підтримку в чоловіка, але він тільки відмахнувся, мовляв, поживе трохи і вернеться до дружини.

Я не стала одразу лізти на роги, а вирішила почекати.

Ігор тільки те й робив, що збирав пивні банки та складав на ганку. Кидав свій одяг, щоб я прала, про готування їжі – то вже мовчу, але почав він мого Дмитра проти мене настроювати.

– Як це жінка не дозволяє? Ти в хаті господар чи хто?, – говорив він з будь-якого приводу, особливо тоді, коли треба повеселитися.

Знаєте, одне діло тихо жити в чужому домі, а інше, коли ти починаєш в усе пхати носа – син мій не мужик, донька теж недобре вихована, я маю довгий язик, а чоловік мій підкаблучник. Так, це все Ігор каже нам в очі, а свекруха тільки мило усміхається.

Вже пройшло більше місяця, а Ігор не лише до жінки не вертається, але й на роботу ходити не хоче.

Коли я кажу про це свекрусі, то та лиш очі закочує – дитина має відпочити, дитині тяжко.

А ця «дитина» вже по селу гуляє та прилазить додому під ранок. Я маю дочекатися, поки він буде ще когось в хату приводити?

Я не бачу в хаті ні затишку, ні спокою і кінця цій ситуації теж нема!

Достукатися до свекрухи та чоловіка – це щось нереальне.

Я пішла до Ігорової жінки, але вона тільки усміхається – задарма такого чоловіка не хоче:

– Він з роботи звільнився, вірніше його вигнали за розтрату, я те й робила всі ці роки, що на нас усіх заробляла, а тепер у мене на одного дармоїда менше. Нащо мені його вертати?

Я в розпачі! Лишати все мною нажите і нароблене на свекруху і її синочків? Але й жити з ними я більше не можу. Син он їде в місто на навчання, донька теж поїде вчитися – заради кого мені тоді отак крутитися та нерви собі гризти.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page