Мені сорок два роки і ми маємо єдину донечку Вероніку, якій дев’ятнадцять років.
Саме заради неї ми й живемо, хіба ні?
Ми з Петром так само одружилися молодими, йому був двадцять один рік, а мені двадцять. Жити один без одного не могли, та й вже батьки нас питалися чи ми щось думаємо, бо отак заходимося, а потім що?
– Дивися, Наталко, бо кине тебе потім та першу-ліпшу візьме, а те, що ви зі школи ходите, то як? Хто тебе потім візьме заміж?
Зізнаюся, що я теж думала про те, щоб мене Петро не покинув, тому й сказала йому, що при надії, але дитинка у нас з’явилася набагато пізніше. Я йому сказала, що наплутала, але головне, що вже була обручка на пальці.
– Ти ж сам казав, що мене заміж візьмеш, то яка різниця, що так сталося, – питала я його.
І він на те не мав що відповісти. Жили ми в моїх батьків і будували хату, Петро їздив по заробітках і так ми хату й вибудували. А недавно поїхав вже в Європу, то зовсім інші заробітки і був три роки, привіз дуже добрі гроші і казав, що вже не хоче нікуди їхати.
– Вже не маю я, Наталю, ні здоров’я, ні бажання бути на чужині. Буду тут щось шукати. Христині на навчання я заробив.
А наша дитина покрутилася і каже нам, що заміж буде виходити.
– Тату, мамо, не хочу я вчитися, а заміж виходжу. І так мені та освіта не пригодиться.
Я лиш руками сплеснула, а Петро сказав, що раз так, то гроші є… Але…
Христинка не хотіла весілля в місцевій колибі, а хотіла в області в ресторані.
– Та хай буде, – каже чоловік, – щось своє дамо, щось на базі купимо, зі сватами поділимо…
Але там виявилося, що нічого свого й близько не можна, а сума така, що чоловік аж зблід.
– Як вісім тисяч за гостину? Це що на тих столах буде? мене будуть з ложечки годувати?
А далі як порахували тамаду, а музик, то чоловік вже геть не хотів ніякого весілля.
– Та у нас в колибі за ті гроші ми будемо тиждень гуляти!
– Тату, я хочу там!
– Петре, та одна в тебе донька, що будуть люди говорити, що ти одній доньці весілля не зробив?
Скрипнув чоловік зубами, але погодився. Про те, скільки коштує весільне плаття я вже не говорила, а взяла на виплату.
Далі донька захотіла аби її білий лімузин віз, голуби білі аби вони випускали з порогу церкви. А то все просто шалені гроші!
А автобуси ми замовили для гостей, то ви знаєте, яка ціна? Платили як за автобуси з кондиціонерами, а гості вийшли, мов із сауни!
На столах тарелів купа і квітів, щось ті офіціанти бігають один поза другого, але я дивлюся, що не буде аж так що й зі столів збирати, бо все гості з’їдять.
Відбули ми, гроші віддали дітям і вони поїхали на кілька днів у гори, зняли собі будиночок.
І ось донька приходить до нас, бо вона виявляється, хотіла бути в білому платті, але бути дружиною з усім іншим – не хоче.
– Ти знаєш скільки я на це потратив грошей, – чоловік затрясся, – Я міг би рік жити на широку ногу в місті. А я пустив отак купу грошви!
– Та, що ти, Петре, та ти доньці весілля зробив, то ж єдина твоя донька. Вже наступне таке пишне не будемо робити.
І ось тут він почав збирати речі. Я не розумію, що я такого сказала, що він так відреагував?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
