Я вже десять років як пенсіонерка, ми обоє з чоловіком, дітей у нас немає, є тільки кіт Вуглик. Пенсії у нас не великі, так, що якраз вистачає аби всього потрошки мати до столу, щось вдягтися раз на два сезони і інтернет оплатити.
А ще у мене є подруга Віра, яка вже десять років, як не виходить з хати, пересувається з паличкою через автопригоду. Так сталося, що їй обіцявся той водій все зробити, лиш би вона заяву не подавала, а на практиці людина без здоров’я і на одній пенсії живе, а ще у Віри є син.
Тут треба трохи детальніше. Сина вона привела на світ для себе від чоловіка одруженого, вона від нього нічого не хотіла, навіть аби він прізвище своє давав дитині. Все сталося тоді, коли зрозуміла, що одруження їй так і не світить, тому треба щось робити. А тоді тридцять п’ять вважався віком мало не передпенсійним для жінки.
І отак вона привела на світ Петрика. І запросила мене стати її кумою.
Ми з Вірою і вчилися разом в технікумі, працювали разом, тому я навіть не роздумувала. Тим більше, що у мене дітей не було, то для Петрика я купувала і іграшки і одяг, зарплата дозволяла і мені просто хотілося порадувати дитину. Я дотепер пам’ятаю всі його вислови, від яких ми з Вірою мало по підлозі не каталися.
Який то був прекрасний час…
Мій чоловік Толик не мав нічого проти того, що я так няньчуся з чужою дитиною, він навіть сам вчив Петрика кататися на велосипеді, ми часто бачилися, бо жили в одному місті. Кожної неділі ходили в парк і там Петрик катався, ми купували морозиво і просто говорили.
А далі та подія з Вірою і дорослішання Петрика. Якось все так співпало, тому й вже не можна нічого змінити, я так вважаю.
Петрик попав в погану компанію, а Віра на той час не мала сили на нього, буквально. Вона вчилася ходити і це вдалося їй з неймовірними зусиллями. Адже їй ніхто не давав втішних прогнозів. Проте, вона знала, що має дитину і має про нього піклуватися.
Знаєте, якби вона була одружена, то все би якось по-іншому склалося, бо чоловік би впильнував сина, дав їй гроші на реабілітацію. А тут нікого, лише я зі своєю зарплатою.
А далі так складалося, що ми вже й на пенсію вийшли, грошей дуже менше. А Петрик так від рук відбився, що ледве закінчив училище і тепер в матері випрошує гроші, перебивається випадковими заробітками, але толку з того, якщо матері нічого не дає.
Я його совіщу, Толика, але толку з того ніякого, він тільки відмахується, що все й так знає.
Вірі дуже важко, вона мусить і про сина піклуватися, і нема як продукти навіть купити, бо вона може на вулицю лише вийти і все.
Отак я їй зі своєї пенсії щось куплю та раз в тиждень занесу і вважаю, що це нормально і мені навіть незручно, що я не даю їй щось аж таке гідне, бо що там тієї картоплі, моркви чи капусти квашеної, на свята купую їй палицю ковбаси. І все.
Але Толик останнім часом навіть проти елементарного:
– У неї є син, ти зі своєї пенсії того лобуряку годуєш?
– Ти ж бачиш, що ситуацію неможливо змінити! Треба допомогти.
– Ні, досить. Вже десять років тільки одна Віра у нас в розмовах та її Петрик. Хай собі самі живуть, як знають, а у нас окрема родина.
І як мені переконати чоловіка. що треба продовжувати допомагати Вірі? Адже у неї, крім нас, нікого немає. Що порадите?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
