Ми в селі були шанованими людьми, вартувало дідові написати в район, то всі біля нас струнко ходили, далі я вдало вийшла заміж за голову колгоспу і жили ми дуже добре, але все нам ніяк Бог дітей не давав. Тому не дивно, що, коли на світ з’явився Любомир, Любчик мій дорогий, то я для дитини була готова на все, та, що я, всі ми були готові синові прихилити небо.
Доки він не пішов в школу, то я якось і не помічала, що діти його стороняться. Я спеціально не відпускала його на вулицю, щоб там з ним чого не сталося без мого відома, а тут бачу в школі, що він найкраще одягнений, а ніхто з ним дружити не хоче.
Зрозуміло, що то батьки дітей так налаштували, бо ж нам заздрили, але не думала я, що для мого сина це стане важливим! Не раз він приходив сумний, бо з ним бавитися не хотіли на перерві…
І тоді я через себе переступила і пішла до старости класу, я його батьків добре знала і так ми між собою переговорили та за кілька мішків комбікорму, буряків і іншої продукції з колгоспу, було вирішено, що у мого сина буде друг.
І я так зі спокійною совістю йшла додому, а потім стала, як вкопана – я як я йому наречену знайду? Може, все владнається і Любчик сам знайде, але запасний варіант завжди треба мати.
І тут мій погляд впав на сусідів, родина не заможна, дітей там купа, навіть не знаю кого як звати. Але там була така чорнява дівчинка, трохи молодша за Любчика, тиха та лагідна – ідеальна кандидатура!
І отак я почала до цієї дівчинки шукати підхід – то іграшку стару дам, то взуття, то покличу мені допомогти малину обірвати і пригощу смачною їжею… І стала Галя до нас кожен день забігати, та й вона така була тиха і спокійна, що знайшла спільну мову з Любчиком.
І отак вони далі й в школу собі ходили і я була спокійна, що мій син має і друга, і може мати колись і наречену.
Але в долі були свої плани щодо нашої родини – не стало колгоспів, чоловік ще пробував щось крутитися, але йому пояснили, як то треба в дев’яності жити. Тата мого не стало та й система вже його не працювала.
Прийшлося мені й на роботу виходити і чоловік теж спочатку пішов в заступники голови, далі нижче і так ледве до пенсії дотягнув.
Син теж чогось ніяк не міг себе знайти в професії, хоч і вчився далеко, але й далі щось там йому не вдавалося собі знайти місце, вернувся додому і став гульбанити.
Отак все на купу мені звалилося і все я мала вирішувати. Єдина моя опора і стабільність, то була Галя, яка вчилася на швачку і їздила на роботу в район, а потім приходила до мене допомогти мені з господаркою, бо прийшлося тримати по три свині та биків розводити аби мати з чого жити.
Коли вже з Любком стало неможливо, я вирішила його женити і Галя згодилася. Вона й так мені була рідна, а тепер вже у нас і жила. Вона й так бачила різницю між тим, як вдома, і тим, як у нас, тому була дуже рада.
Але Любчик ніяк не вгомонювався, навіть поява дітей його не змінила. Вся наша господарка занепадала, бо ж треба ще й чоловічої руки до всього, а звідки платити робочим? І дійшло до того, що ми жили на наші з Галею зарплати, яку ще син любив і віднести.
А тепер он маєш подію – вже діти дорослі, а вона вирішила, що їй треба любові! Не приїхала з роботи, а я й не думала, що то все так серйозно, доки мені люди не донесли, що її з кимось бачили в місті.
Я одразу до неї на роботу, а вона мені й каже:
– Я в житті хочу ще й любові, а не лише вам догоджати.
Мені догоджати? А як же інакше, коли я її з такого життя витягла, то ж має бути якась вдячність. Хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота