День був напруженим, але я повертався додому з приємним передчуттям. Скоро весілля моєї прийомної доньки, Катерини. Я збирався оплатити свято, яке, за її задумом, мало бути розкішним і незабутнім. Я був готовий до цього щедро і з радістю.

На порозі нашої вітальні я зупинився. У кімнаті панувала святкова атмосфера. Моя дружина, Лариса, сиділа за столом, оточена батьками нареченого, молодими та біологічним батьком Катерини, Павлом. Вони вже почали звану вечерю, не дочекавшись господаря будинку, немов моя присутність була чимось несуттєвим.

Я відчував, як у мене на обличчі застигає посмішка. Вони підскочили, коли побачили мене, але було вже пізно.

— Романе, любий! Ми вирішили не чекати, щоб їжа не охолонула, — Лариса підійшла до мене, намагаючись поцілувати в щоку, але я легко відсторонився.

— Звичайно, Ларисо, — мій голос був спокійний, навіть занадто. — Я бачу, ви чудово проводите час. Радий познайомитися з батьками нареченого, — я кивнув у бік літньої пари. — Я Роман, вітчим Катерини.

Після формальних привітань я вирішив перейти до справи. Я щойно повернувся після неприємної, але дуже промовистої розмови зі своїм старим другом і партнером, Дмитром.

— Катю, — я подивився на свою прийомну доньку. Вона будувала мені чарівні, наївні очі, немов маленька дівчинка. — Я сьогодні зустрівся з Дмитром. Він, на жаль, не отримав запрошення на твоє весілля. Це, мабуть, якесь непорозуміння, правда?

Катерина посміхнулася, і її посмішка була надто широкою.

— Ох, татусю! Ну, ми ж його майже не знаємо! І до того ж, у нас буде так багато гостей! Навіщо нам наповнювати зал людьми, яких ми бачили лише кілька разів на робочих зустрічах?

— Скільки гостей, Катю? — я запитав тихо.

— Близько двохсот, — вона вимовила це з гордістю.

Я відчував, як у мені щось обривається. Дмитро — це людина, з якою ми створювали мій бізнес, і він був лише одним із п’ятнадцяти моїх найближчих друзів, чиї імена я особисто передав Катерині, прохаючи запросити їх.

— Добре, Катю, — я невесело посміхнувся, відкинувши спинку стільця. — Дозвольте мені, будь ласка, налити келих. За те, що я зараз усвідомив.

Я підняв келих, і мої слова пролунали в тиші вітальні, як дзвін.

— Давайте за Катерину і її нареченого, Володимира. За їхню майбутню повну самостійність, яку вони вже так скоро відчують. Катю, я виховував і любив тебе, вважаючи своєю донькою. Я щедро фінансував усі твої починання, сподіваючись, що ти і твоя мати відчуваєте до мене аналогічну щирість. Ти знаєш, що ті п’ятнадцять людей, яких ти вирішила не запрошувати, — це мої найближчі друзі, люди, які завжди підтримували мене. Я був упевнений, що моє прохання побачити їх поруч у значущий для мене день не залишиться без уваги. Але ти вирішила інакше.

Я обвів поглядом присутніх: Ларису, яка здивовано дивилася на мене, Павла, який виглядав збентеженим, і батьків Володимира, які стали схожі на кам’яні статуї.

— Я вдячний долі, що ви всі зібралися сьогодні тут, у моєму домі, без моєї участі. І це допомогло мені внести деякі корективи в наше найближче майбутнє.

Я поставив келих на стіл, віддаючи перевагу простій воді.

— По-перше, Катю, фінансування твого заходу я повністю передаю твоєму біологічному батькові, Павлові. Саме його ти вирішила познайомити з батьками нареченого, отже, це його прерогатива — організовувати весілля доньки. По-друге, моя дорога дружино, — я повернувся до Лариси. — Я бачу, що і для тебе я був увесь цей час лише бездонним джерелом можливостей. Дякую тобі, що допомогла мені це зрозуміти, хай і пізно. Але помилки потрібно виправляти. Тож, — я випростався на весь зріст. — Я прошу всіх на вихід.

Я ледь чутно зітхнув.

— І прошу вибачення у батьків Володимира за цю незручну ситуацію. Зустріч закінчена. Усі вільні.

Слова наче розлетілися по кімнаті. Лариса і Катерина спробували підійти, щось сказати, але я лише відступив на крок, дозволяючи їм зрозуміти всю безповоротність мого рішення.

Мене звати Роман. Коли я познайомився з Ларисою, у неї була маленька донька, Катерина, якій ледь виповнилося шість років. Вона вже була розлучена зі своїм першим чоловіком, і хоча той продовжував спілкуватися з донькою і виконувати фінансові обов’язки, я швидко зайняв місце головного чоловіка в їхньому житті.

Я не був аж великим бізнесменом. У ті часи мої справи були на підйомі, і я не мав жодних фінансових обмежень. Чи була це любов, чи розрахунок? Важко сказати.

Навіть зараз, озираючись назад, я не можу дати однозначної відповіді. Я знаю лише одне: коли ми стали жити разом, з боку ми виглядали абсолютно щасливою родиною.

Я обожнював своїх “дівчаток”, як я їх лагідно називав. Я заробляв достатньо, щоб дозволити Ларисі та Каті будь-які забаганки, будь-які надмірності. Будь-яке їхнє бажання виконувалося миттєво.

— Катю, тобі подобається ця сукня? Купимо.

— Ларисо, ти хочеш відпочинок на півдні? Летимо завтра.

Я справді любив Катерину, як рідну. Її дитяча прихильність, її милі посмішки гріли моє серце. Я хотів, щоб її життя було найкращим.

Вона здобула освіту у найпрестижнішому столичному ліцеї, а потім продовжила навчання в одному з найвідоміших європейських університетів. Вона повернулася додому з дорогим іноземним дипломом, ставши завидною нареченою. Усі ці витрати я покривав щедро і від душі, бажаючи, щоб у доньки були найширші перспективи.

— Татусю, я хочу працювати у сфері дизайну, — сказала вона мені одного разу, коли повернулася після навчання.

— Чудово, Катю! Це гарний вибір! — Я був у захваті від її ентузіазму.

Я допоміг їй створити власну фірму, щоб вона могла “стати на ноги”. Я вірив у її талант і вкладав у неї не лише гроші, а й частину своєї душі.

— Ти ж моя розумниця. У тебе все вийде! — казав я.

Водночас, Павло, біологічний батько Катерини, не зникав із її життя. Вони постійно спілкувалися, обмінювалися новинами, іноді зустрічалися. Я не перешкоджав цьому зв’язку, вважаючи, що донька має право спілкуватися з рідним батьком. Зрештою, я ніколи не намагався замінити Павла, я просто хотів бути тим, хто забезпечить Катерині безпечне життя.

Коли Катерина оголосила про заручини з Володимиром, молодим інженером із гарної, але скромної родини, я був зворушений. Я чекав цієї події.

— Татусю, я хочу, щоб це було весілля з розмахом! — Катерина випромінювала щастя, обговорюючи деталі. — Найкращий зал, жива музика, і багато-багато квітів!

— Буде, як ти хочеш, доню! — усміхнувся я. — Усе оплачу. Головне, щоб ти була щаслива!

Під час обговорення списку гостей я передав Катерині аркуш паперу.

— Катю, на цьому списку п’ятнадцять імен, — сказав я. — Це мої найближчі друзі, мої партнери. Люди, з якими ми починали мій бізнес. Вони завжди підтримували мене. Для мене буде великою честю побачити їх на твоєму весіллі.

— Звичайно, татусю! Обов’язково! — вона сховала список у сумочку, навіть не подивившись на нього.

Я був задоволений. Усе йшло за планом. Мої дівчатка щасливі, я — щасливий.

Але за кілька тижнів до весілля моє ідеальне уявлення про сім’ю почало руйнуватися. Я випадково зустрівся з одним із чоловіків зі “свого” списку — Борисом, моїм давнім партнером. Ми обмінялися новинами, і я, прощаючись, сказав:

— Скоро знову побачимося, Борисе, погуляємо на весіллі Каті!

Він на мить завмер, а потім із непідробним здивуванням відповів:

— Романе, я чув про весілля, але мене ніхто не запрошував. Ти, мабуть, жартуєш?

Перша думка: технічна помилка, плутанина. Я зателефонував ще кільком друзям зі списку. Результат був той самий. Жоден із п’ятнадцяти моїх найближчих ділових товаришів не отримав запрошення.

Цей факт не давав мені спокою. Я повернувся додому з важкими, неприємними думками.

Коли я увійшов до вітальні і побачив їх усіх за столом — Ларису, Катерину, Володимира, його батьків і Павла — мого попередника, що вони вечеряють у моєму домі, не чекаючи мене, я відчув, як усе стало на свої місця. Уся ідилія, яку я вибудовував роками, виявилася лише фасадом.

Лариса і Катерина намагалися мене заспокоїти, коли я запитав про друзів, але їхні виправдання звучали фальшиво.

— Ти ж не ображаєшся, любий? — питала Лариса, її очі були сповнені занепокоєння, але не щирого, а страху втрати.

— Ми ж хотіли, щоб це було свято молоді! — додала Катерина.

Двісті гостей. Але моїх п’ятнадцятьох найважливіших друзів там не було. Чому? Тому що вони не були потрібні для “картинки” і не були частиною їхнього світу. Я був потрібен лише як джерело, яке забезпечує цей розмах.

Я нарешті зрозумів. Усі ці роки і дружина, і її донька лише робили вигляд, що щиро до мене ставляться. Головним у їхньому ставленні були мої  фінансові можливості.

Я був спонсором, благодійним фондом, але не справжньою частиною їхньої родини. Сьогоднішнє зібрання з біологічним батьком, організоване в моєму домі без мого відома, було останнім доказом.

Мій тост, який я виголосив, був моїм прощанням із наївністю.

— Я думав, що моя любов і моя допомога створили справжній зв’язок, — сказав я, дивлячись на них. — Але я помилявся. Я жалкую, що стільки часу поруч зі мною були не рідні люди, а звичайні споживачі мого достатку.

Я попросив їх усіх залишити мій дім. Це був не гнів. Це було усвідомлення, яке принесло мені абсолютний спокій.

Лариса і Катерина намагалися мене вмовити, їхні голоси затремтіли, коли вони зрозуміли, що саме вони втрачають.

— Татусю! Ми зараз усе виправимо! — благала Катерина.

— Романе, ти не можеш так! Що про нас скажуть люди? — Лариса хлипала.

— Я шкодую, що стільки років прожив у полоні ілюзії, — тихо відповів я, не підвищуючи голосу. — Ви більше не будете використовувати мою доброту. Весілля, Катю, організовує Павло. Він радий, я впевнений, що ти з ним порадилася.

Батьки нареченого, Володимира, тихо підвелися. Чоловік, здається, сказав мені якесь слово вибачення за незручності, але я його не до кінця розчув. Я лише кивнув йому.

Я стояв, поки вони збирали свої речі і йшли. Лариса подивилася на мене востаннє — погляд, сповнений образи та розчарування.

— Ти про це ще пошкодуєш, Романе, — прошипіла вона, перш ніж вийти.

Головна картинка ілюстративна.